Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

за візком із кліткою юрба заюшила через ворота в брукований двір. Незабаром там стало тісно. Наймоторніші городяни вже дерлись приставною драбиною на дах. Утім, їхній запал остудили. Варта розштовхала простолюдинів, пропускаючи нагору вельмож. Мер міста й суддя вирішили привести вирок у виконання особисто. Слідом за панами на дах полізли і старі, і молоді. Народ напирав. Побоюючись, що дах завалиться, глава міста дав наказ нагору більше нікого не пускати, а особливо запопадливих спихати без усіляких церемоній.

Марика байдуже спостерігала за метушнею. Вона багато разів опинялася на краю загибелі, але вперше не відчула спраги життя. Вона не бажала бути для людей джерелом горя і зруйнувати все, до чого доторкнеться.

Дівчинку підвели до отвору в даху. Через діру виднілася сітка павука. Краплі дощу блищали на ній сріблистим пилком, зовсім як на павутинках лісових ткачів, розвішених між деревами. Марика озирнулася, щоб востаннє подивитися на луг, але люди оточували її таким щільним кільцем, що вона бачила тільки застиглі від очікування обличчя та безрадісне, сіре небо над головою.

Не чекаючи, поки її зіштовхнуть, Марика стрибнула вниз. Павутина підхопила її і, пружинячи, злегка підкинула нагору. Дівчинка очікувала, що потривожений павук вискочить з укриття, але той не з'являвся. Дивовижна тварина виходила на криваві жнива опівночі, коли починають діяти чари.

На свій подив Марика й цього разу не заплуталася в тенетах. Зачекавши, доки павутина припинить розгойдуватися, дівчинка легко зісковзнула з неї. Згори пролунав здивований подих. Марика задерла голову й побачила зігнутих над отвором людей. Їхні обличчя були ледь помітні проти світла. Дівчинка постояла, не знаючи, що робити далі, а потім пішла до виходу.

Люди мовчки проводжали її поглядом. Ніхто не зронив ані слова.

Марика не без здригання вийшла з-за колони до головної зали. Тепер, коли вона знала, що уздовж стін висять опудала людей, її пробирав острах від думки, що доведеться перетнути це страшне місце. Опанувавши себе, дівчинка бігцем припустила до вхідних дверей.

Звістка про те, що чужинка без зусиль звільнилася з тенет, облетіла юрбу перш, ніж Марика вийшла у двір. Коли важкі двері зі стогоном відчинилися, і Марика виглянула назовні, ті, хто стояв близько, від страху позадкували. Те, що не можна пояснити, завжди лякає. Люди зустрілися із чимось невідомим. Вони відчули марновірний трепет і водночас розчарування від того, що нікого не було покарано. З одного боку, вони знали, що з Павукової вежі може вийти непошкодженим тільки той, хто чистий душею. Але з іншого боку — кого ж тоді звинувачувати в бідах, що звалилися на них? Нікому не спадало на думку, що винуватих треба шукати не зовні. Людина сама відповідає за все, що з нею трапляється.

Раптом у тиші пролунав чийсь нестямний крик:

— Пожежа! Горимо!

Над містом стояло багряне марево, неначе сонце запізнилося, піднімаючись із-за обрію через сіру імлу. Це вулицями, настовбурчивши пір'я вогню, вихляв червоний півень.

Забувши про Марику й нейздійснену страту, люди кинулися в місто, у марній надії врятувати своє майно.

Дівчинка залишилася одна. Дощові краплі в неї на щоках змішувалися зі сльозами. Вона плакала через те, що накликала на людей нову напасть.

Раптом хтось торкнув її за лікоть.

Глава 18
Міняйло

Марика здригнулася від переляку.

Озирнувшись, вона побачила дідка під надзвичайно великою парасолею. Він виглядав досить добродушним і був схожий на боровичка. Кремезний, із товстеньким черевцем. З огляду на одяг, незнайомець не бідував. Лацкани й вилоги сюртука були оброблені оксамитом у тон високому капелюху. На ногах — м'які туфлі зі срібними пряжками.

— Дитино, я хочу тобі допомогти, — сказав дідок.

Серце в Марики защемило від вдячності, їй так давно ніхто не пропонував допомоги, але вона боялася її прийняти, щоб не завдати болю цій чуйній людині.

— Спасибі, але я не можу скористатися вашою добротою, — захитала головою дівчинка.

— Чому?

— Тому що я приношу людям нещастя. Вам краще триматися від мене подалі.

— Нісенітниця! Якщо ти приносиш нещастя, ти б ніколи не вибралася з павутини.

— Але ж це через мене місто горить.

— Думаю, будинки підпалила не ти, а негідник Гнус, — заперечив дідок.

— Якби я його не випустила, нічого б не трапилося.

— Наївне дитя. Ти даремно звинувачуєш себе. Люди самі накликають на себе нещастя. Після нічної пожежі ці головотяпи могли б схаменутися й не залишати місто на милість розбійника. Життя їх вчить твоїми руками, але уроки не йдуть їм на користь.

— Може й так, але я однаково ніколи не пробачу собі всього, що трапилося, — заперечила Марика.

— А якби ти пішла й залишила Гнуса гинути в павуковій мережі, хіба б ти собі не докоряла?

Марика задумалася. Але ж він має рацію. Її б заїли муки совісті, що вона не допомогла людині, адже тоді вона не знала б, чим це обернеться.

— Як же тоді не помилитися і вчинити правильно? — запитала вона.

— Будь-який вчинок правильний чи ні, залежно від того, як ти до цього ставишся. Бувають люди, які не можуть жити без того, щоб не звалити на себе вантаж провини. Видно, ти одна з них. Що б не трапилося, ти