Кохана майстра смерті - Олеся Лис

─ Ясно, ─ стискає губи чоловік і приймається ритися в купі паперів. ─ Так, де тут у нас протокол твого допиту? ─ бурчить він собі під ніс, а я в напрузі чіпляюся пальцями за стільницю і стискаю її до побілілих кісточок.

─ Хм, Айне, в протоколі вказано, що ти охарактеризувала залишкову кількість вина, як половину пляшки, ─ через пару секунд заявляє, а я недовірливо хитаю головою.

─ Бути такого не може!

─ Подивися сама, ─ простягає він мені списаний дрібним почерком листок, але я і так йому вірю, хоча і з цікавості все ж пробігаю очима по рядках.

─ Кіан, клянусь тобі, там була всього третина. Отруту знайшли в келиху, а в пляшці вино не було отруєно, тому подумали відразу ж на мене. Але, якщо хтось замінив пляшку, то це означає, що ... ─ я притискаю пальці до губ, боячись і одночасно бажаючи закінчити фразу.

─ Це означає, що Джерома міг вбити будь-хто. У тому числі і Рорк з Мелісандою, ─ підтверджує мої думки чоловік. ─ Звідки ти це вино взяла?

─ З бочки в підвалі, винокурня «Харпер і сини». Вони взагалі-то на віскі спеціалізуються, а вино в малих кількостях виробляють, і тільки для своїх. Джером Тоду Гарперу якось допоміг з документами, і той тепер нам за зниженою ціною свій товар продає. Між іншим, екстра-класу. Краще немає у всьому Ері. А вино з бочок ми завжди в пляшки розливаємо, щоб зручніше було до столу подавати. Ось я і взяла одну, вона вже була на кухні.

─ Добре, Айне. Думаю, на сьогодні вистачить. А завтра з ранку я поїду в Арклоу і загляну в управління. Потрібно з цим розібратися. І як можна швидше, ─ підсумовує некромант, піднімаючись зі свого місця.

Мені нічого іншого не залишається, як взяти з нього приклад.

Всю ніч я неспокійно кручуся в ліжку, як вуж на сковорідці, а ледь займається світанок, піднімаюся на ноги, підходжу до вікна і виглядаю у двір.

Там вже кипить життя, наповнюючи ранкове повітря такими живими і знайомими звуками. Ось нові ріддери змінюють вартових, ось Обрі йде по двору, несучи в кошику свіжі яйця, а ось конюх виводить вже осідланого Зола, і той нетерпляче перебирає копитами, бажаючи, як можна швидше пуститися навскач.

Через хвилину до них виходить Кіан і, сказавши кілька слів хлопцеві, спритно застррибує в сідло.

У грудях холодним липким клубком згортається страх. Моя б воля, вибігла б просто у двір, до нього і нікуди б не пускала. А може ... Може так і зробити?

Кидаюся за шаллю, недбало кинутою на крісло, накидаю на плечі, знову чомусь підскакую до вікна і там вже застигає кам'яною статуєю.

Його погляд, спрямований просто на мене, змушує спалахнути жаром збентеження і боязкого задоволення. На губах з'являється сором'язлива усмішка, яка знаходить відображення в його очах. Розумію, що не встигаю добігти. Пальці тут же починають боротися з засувкою на стулках, а я молюся про себе ─ хоч би встигнути.

Старі рами, противно скрипнувши, прочиняються, і в обличчя мені вдаряє холодний осінній вітер.

─ Не їдь! ─ прошу я, намагаючись вкласти в цю фразу всю свою тривогу і страх.

Куточки його губ злегка підіймаються в здивованій, саркастичній посмішці, і Кіан, схиливши голову набік, ще пару секунд дивиться мені в очі, а потім розвертає коня в напрямку прочинених воріт.

Ось де таких впертих роблять?!