Кохана майстра смерті - Олеся Лис

Хлопчик при смерті. Це видно навіть неозброєним оком.

Бліде обличчя на подушці повністю зливається кольором з білосніжною неволочкою, губи сині, грудна клітка здіймається ледве-ледве.

Обережно відкидаю простирадло, яким прикрите тіло дитини, і бачу головну причину такого критичного стану ─ глибоку рану на животі.

Виявляється, шибеник не тільки впав з даху, а ще й наколовся на виступаючий з землі гострий шматок дерева. Хлопча втратило багато крові, впевнена ─ у нього внутрішня кровотечу… А в цьому випадку я безсила. Крім того велика ймовірність занесення інфекції в черевну порожнину.

Тільки от як пояснити це ридаючій матері, що стоїть переді мною на колінах і молить про порятунок своєї дитини? Мовчки ретельно мию руки і, витерши чистим шматком полотна, приступаю до ретельнішого огляду.

Руки моментально включаються в роботу, згадавши практикуми по хірургії. Я знаю, що мої зусилля марні, але не можу не постаратися. Від напруги тремтить все в середині, але пальці впевнено виконують звичні дії.

На щастя в моїй валізці, крім того, що я похапцем туди кинула, знаходяться стерильні нитки, голка і інші необхідні цілителю речі.

Вигнавши всіх з дому, крім Кіана, який не захотів йти, аргументуючи це тим, що мені потрібен буде асистент, приступаю до операції, ще раз скрупульозно оглянувши юного пацієнта і простерилізувавши інструменти.

Все потрібно виконувати швидко, але для мене хвилини розтягуються на години. І коли я роблю останній стібок на рані, а потім обробляю шви дезинфікуючим розчином, мені здається, що я тягала мішки з камінням.

Стомлено присідаю на стілець і опускаю руки. Залишається лише чекати. Спостерігаю за хлопчиком, але особливої зміни стану не бачу. Пройшло занадто багато часу, і крові дитина втратила більше, ніж може собі дозволити його організм.

Грудна клітка, слабко затріпотівши, опадає і більше не піднімається. А тіло малюка огортає неясне білясте світіння. Я бачу, як невеликий сяючий згусток енергії відділяється від нерухомого хлопчика і прямує вгору.

До кінця не усвідомивши свої дії, піднімаюся на ноги, простягаю руки до цього маленького сонечка і ловлю в долоні. А потім, підкоряючись невідомому внутрішньому чуттю, яке не просто підказує, що мені робити, а, буквально керує моїми діями, опускаю руки до тіла пацієнта і заштовхую його назад в груди малюка.

Повіки дитини злегка здригаються, і він робить легкий, майже невідчутний вдих, а потім ще один, і ще ...

Стомлено плюхаюся знову на стілець і закриваю очі, абсолютно не розуміючи, що це зараз було.

─ Айне! Айне! ─ хтось наполегливо поплескує мене по щоках, намагаючись привести до тями.

Відмахуюся від настирливого порушника мого душевного і фізичного спокою, і намагаюся знову пірнути в блаженну темряву.

─ Айне, твою ж ... Айне!!!

Насилу відкриваю очі, в яких все розпливається, і фокусую погляд на стривоженому і вкрай роздратованому чоловіку.

─ Що? ─ насуплююсь, струшуючи головою, щоб розігнати пануючий у ній туман.

─ Ти що твориш? ─ гарчить Кіан.

А у мене так і сверблять руки провести пальцями по цій суворій складочці у нього між бровами, розгладжуючи її.

─ А що я творю? ─ потягуюся, і тільки зараз помічаю, що я і далі сиджу на стільчику, біля ліжка малюка, але в обіймах чоловіка, який підтримує моє обм’якле тіло.

А дитя, між іншим, виглядає вже трохи краще. Дихання рівне, глибоке, щічки трохи порожевіли, а пульс, який я відразу ж кидаюсь вимірювати, вже не такий частий.

─ Кіан? Він вижив? ─ я не вірю своїм очам.

Чоловік придушено гмикає.

 ─ Більше того, я тобі гарантую, що він буде жити. Якщо, звичайно, не знайде ще пригод на свою голову, ─ запевняє він мене, заправляючи пасмо, що вибилось з коси, мені за вухо.

Хустка, яку я пов'язала перед операцією, щоб волосся не заважало, давним-давно валяється на підлозі, незрозуміло коли злетівши з голови.

─ Тільки ти більше так не роби без артефакту накопичувача. Адже трохи сама не постраждала ...

Я розумію, що він має рацію, це елементарне правило безпеки будь-яких магічних операцій, яке знають всі першокурсники. Тільки все сталося дуже несподівано, я ж і не думала так сильно чаклувати.

─ Кіан, ─ спантеличено насуплюю брови. ─ А що я зробила?

─ Повернула йому душу, ─ схиливши голову набік і пильно мене розглядаючи, відповідає він. ─ Виявляється ти не зовсім некромант. Вірніше вельми рідкісний вид некромантій, яких за старих часів називали «Азері Аннем», тобто ті, що повертають душі.

Від подібної інформації голова йде обертом. Я взагалі про цих Азері Анемів жодного разу не чула. Це що за вид такий вимираючий? Мені хочеться тут же все в подробицях розпитати у Кіана, але я розумію, що зараз не час і не місце.

За допомогою чоловіка піднімаюся з стільчика і йду кликати схвильовану маму хлопчика. Даю змученій тривогою жінці вказівки що до догляду за сином і вже збираюся йти на вихід, коли та хапає мене за руку.

─ Леді Айне, пробачте мене, будь ласка. Я була не права. Я тепер всім богам буду молитися за вас. Дозвольте мені повернутися в замок… ─ ледь не на колінах благає вона.

Мені неймовірно шкода бідолаху, і я розумію, що робота в Кінлосі їй може допомогти, та й каяття її щире, але за моєю спиною чується різкий голос Кіана.

─ Ні. Ви більше у нас працювати не будете!

Кухарка винувато опускає очі і моментально припиняє свої благання. Дуже хочеться обуритися, але перечити на очах у інших, затіваючи перепалку, не варто. Краще наодинці з ним поговорю, може і думка тоді у чоловіка зміниться.

Ми виходимо на подвір'я, де нас чекає Оран, і сідаємо знову на коней. Мені не зовсім зручно їхати у Кіана на колінах, але на відміну від минулого разу, ми не поспішаємо так сильно, а дорога до замку не так довга ─ цілком можна і потерпіти.

─ Кіан, чому ти не хочеш дати бідній Ірмі другий шанс? Вона в Кінлосі працювала, скільки я себе пам'ятаю, ─ обережно запитую, коли ми вже від'їжджаємо на деяку відстань.