Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

Варта зціпила зуби й притлумила цю думку.

— Орку, слухай, — повела вона далі. — Якщо створити копію до біса чарівного предмета, чи можна також перенести його особливі захисні властивості на цю копію? Так, щоб ніхто не міг відрізнити, де оригінал, а де підробка?

— Які це — особливі захисні властивості? І хто такий «Орко», Тарновецька?

— Гірняче, не вимахуйся. Скажімо, предмет обпікає руки всім, хто не має права його торкатись, а жодна зустрічна магія від цього впливу не захищає.

— Скажімо... — Еверест задер голову до стелі й кілька секунд сидів так, барабанячи пальцями по бильцях свого крісла. — Ні, Тарновецька. Ні, творення повторює фізичну форму, хай і складну, з усіма її деталями, навіть прихованими, — якщо алхімік достатньо майстерний. Але форма і магічний вплив — це різні речі. Отож, спершу створюєш копію, а потім зачаровуєш її. Ну а якщо це дуже особлива захисна система з купою умовностей, то де там ти її накладеш на щось. Відмінності можна буде знайти.

— Зрозуміла.

— Тобі потрібно щось створювати? — в голосі Евереста промайнула зацікавленість.

— Ні, я лише хотіла підтвердити свою думку, — здвигнула плечима Варта. — Мені потрібен оригінал однієї речі, а я стикалася лише з копіями. Стало цікаво, чи зможу в разі потреби створити таку... Ну, не я, а якийсь кваліфікований алхімік.

— Навіть не думай у цьому напрямку. Такими справами я не планую займатися до дня, коли стану хоча б вищим, а заразом і суддею.

— Я й не планую звертатися до тебе. У Празі є кілька сильних родин.

— Ого. То ти там залишаєшся? Взагалі й остаточно?

— Побачимо... — дівчина вищирилась у камеру. — Бувай, Орку. У мене вагон ділових зустрічей.

Світлий показово закотив очі й не сказав на прощання нічого.

***

— І з чого тобі в голову стрельнуло, щоб стати тією Вартового? — коли стара чаклунка спитала це, Варта ледь не заскрипіла зубами. Проте дорогою до дому Графині через красивий старовинний парк дівчина вирішила, що триматиме себе в руках бездоганно і неодмінно розпитає про Меделіну, якщо вже Графиня зненацька сама запросила її на обід. Пані Богумінова хотіла покликати й Златана, проте роздратовано визнала, що не змогла із ним зв'язатися. Варта ж не палала бажанням відривати його від справ після ранкової сварки.

— Це сила, яку я отримала від батьків, — тихо відповіла вона, розмішуючи цукор у чашці ароматного чорного чаю, надто теплого для погоди надворі, але цілком стерпного в прохолоді високих стель старовинного будинку.

— Вибір був твій, — сухо відповіла Графиня.

— Вибору не було. Спогади повернулись, а заразом і сила прокинулась — останнього дня Гри, коли я намагалася врятувати вашого родича.

Стара чаклунка гмикнула і щільніше запнула на грудях мереживну шаль.

— Ти вибрала його, — відказала вона. — Передусім Златанового онука, а не ту силу чи призначення. Жалюгідно, як на мою думку, — валандатися за чоловіком. Ще й таким, котрий сам досі не знайшов собі місця. Але чого б ще ми мали діждати від панни, яка вродилася сотню літ тому?

— Ви б воліли, щоб я дала Златанові загинути? — спитала Варта прямо, відчуваючи, що її злість на чеського мага тане в міру того, як хтось намагається влізти до їхніх взаємин.

Графиня гмикнула знову.

— Він би не загинув. Його дід, суддя, — він би не Дав.

— Колишній суддя, до вашого відома, тієї ночі прострелив Златанові руку.

— Так то ж не голова...

Дівчина не відповіла і потяглася до чашки з чаєм, яка могла би врятувати її від потреби дискутувати далі на цю тему. Вона нишком розглядала старе, але все ще гарне оздоблення будинку чаклунки. Здавалося, інтер'єр вітальні не бачив змін щонайменше з довоєнних часів. На низькому столику поблискували антикварні емальовані чашки. Під стіною височіла шафа, наповнена посудом усіх можливих форм та розмірів. Зі стелі звисала люстра, прикрашена рослинними орнаментами в стилі модерн, а розкішні візерунчасті шпалери могли б гідно прикрашати музей.

— Вартова — це ризикована робота. Ну а що твої нинішні батьки про це думають? — Графиня не зиркнула на Варту, але її слова вцілили в больову точку.

Дівчина так і не зібралася з силами розповісти про все вдома.

— Вони поважають мої рішення, — відповіла вона тихцем, відчуваючи у своєму голосі фальш. — Але ризик — це звична річ для чародіїв, хіба ні?

— Тільки коли ти зелений, як ви зі Златеком.

— Матір Златана — вона теж любила ризик? — спитала Варта прямо. — Одружилася ж зі спадкоємцем Вартових. Із проклятим. Знала, що загине і її чоловік, і дитина. Так сильно кохала його?

— Тобі не варто судити про те, що там було. Медленка дурного наробила.

— Наприклад? — насторожилася Варта.

— Грішно ворушити справи мертвих, — суворо відповіла пані Богумінова і підвелася з крісла, спираючись на ціпок. — Хіба коли сам хочеш до них приєднатись. А я такого наміру ще не маю, дякувати вищим...

— Ви знаєте, чому вона покінчила з собою?

— Бо дурепа була.

Варта зціпила зуби. Здавалося, Графиню дратували згадки про Меделіну. Проте дівчина спробувала знову:

— Я розумію, що минуло багато часу, та все ж... А де всі її речі? Щось мусило ж залишитися?

— Навіщо воно тобі? — відказала стара чаклунка, і Варта зрозуміла, що вцілила. Якби речі Меделіни Богумінової були втрачені, Графиня не впустила б нагоди сказати про це негайно і ще додати щось їдке.

— Це для Златана.

Чаклунка підібгала губи і подивилася на дівчину прискіпливо, мовби шукала брехню, написану на її обличчі, але врешті прохрипіла:

— Нема нічого по ній уже. Кілька старих фотокарток. Усе.

— Я маю її обручку.

— Що, вже? — байдужно спитала Графиня. — Коли весілля?

— Не в тому розумінні, — Варта ледь стрималась, щоб не закотити очі. — Мені її подарували... — вона дістала перстень із кишені джинсів і затиснула двома пальцями.

Чаклунка здивованою не здавалася. Вона придивилася до обручки й цмокнула губами.

— Так, було в тої дурепи таке. Мила забавка. А замок тобі теж подарували?

— Який замок?

— Перстеник — це ключ. Він має відкривати чи якусь прикрасу, чи що... То Медленці привезли родичі. Ще хвалилися, як вичепили цю штукенцію в російського