Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

— Який є світляком і ненавидить нас. І, можливо, намагався повбивати, — криво всміхнувся Златан. — О так, не хочу.

— Ми можемо використати для цього Аланека! — оживився Амброз. — Малого ж він свого послухає!

— Я згоден з Богуміном. Це нічого не дасть... — пробубонів Лукаш.

— Ідея так собі, та, оскільки в нас є вихід на суддівського сина, вона має право на життя, — кивнула Варта, не зводячи погляду зі Златанового лиця. — Якщо Желіборові потрібна якась проблема для розгляду, то, можливо, ця приверне його увагу і водночас відверне її від нас. Я вчора зустрічалась із ним — хотіла заразом трохи пролити світло на зникнення...

— Ти на прийомі в судді заявила про викрадачів? — Златанове роздратування спалахнуло надто різко. — І досі мовчала про це?

— Ти ж був надто зайнятим, — уїдливо відповіла дівчина, пригадавши пообідню прогулянку і супутницю чеха.

— Так. Я, до твого відома, намагався знайти витоки всіх наших бід.

— О. Та ти що. І знайшов?

— Майже знайшов, — Златан усміхнувся переможно. — Але маю розвідати ще деякі деталі. Подробиці згодом. Спойлер: полетять голови правління.

— Гадаєш, хтось дозволить тобі висувати претензії проти фракції? — смикнувся Лукаш.

— А я в них що — запитувати дозволу буду? Десять років роботи на суд не минули безслідно. Розберуся, — усмішка онука судді стала підозріло широкою.

— Я думав, наша спільна робота передбачає, що ми знатимемо про кроки одне одного. А ти береш на себе забагато, Богуміне, — Лукаш підвівся, але йому навперейми вийшла відьма.

— Ну все, все! Розбалакалися тут без вечері! Ще трохи, й почнете павутиною шпурлятися... — Брусінка сплеснула в долоні і, застережно глипнувши на Дуката, підійшла до Варти впритул. — Ти, зроби всім чаю. Ось, — вона тицьнула в руку чаклунки пакет із травами. — Ти, — відьма повернулась до Златана, — постав воду на спагеті й починай нарізати помідорки. Я їх у коридорі залишила. Амброжек із Лукашем збігають у цілодобовий по щось смачне. Напівсухе бажано. Аль...

— Аль посидить у телефоні, — озвався алхімік.

— Ні, потім будеш Натці заливати. Допоможи мені з миттям посуду, бо ці двоє, котрі тут живуть, явно з верхів суспільства й не знайомі з губкою та рідиною! — відьма закотила рукави блузки, оголивши широкі зап'ястя, обвішані браслетами, як новорічна ялинка. — Ну, до роботи всі!

Амброз і Лукаш безшумно вислизнули в коридор та клацнули вхідними дверима.

— Навіщо ти розповіла про зникнення світляному судді? — спитав Златан пошепки, поки Брусінка й Алебарда збирали тарілки в кухні та вітальні.

— Такий момент випав, — Варта насипала в чашки суміш трав, запах якої заспокоював її. — А що ти верзеш про звинувачення в бік фракції?

— Я про фракцію ні слова не сказав... Але хіба ти не думала, що ці зникнення надто раптові й нахабні? — Златан підвів очі на Варту. — Ті, хто за цим стоїть, мають гарне прикриття.

— Що, і тут Желібор? — зіронізувала чаклунка.

Друг несподівано кивнув.

— Подивись сама: зникнення почалися після його затвердження на посаді судді. Яке теж, до слова, відбулося надто підозріло та швидко...

— Желібор те, Желібор се... — скривилася Варта. — Я була щойно у відьом. Дізналася, що він не причетний до нападу на тебе. Взагалі. Алхіміки справді мстилися через внутрішні сутички... Але в мене виникає відчуття, що ти ненавидиш Желібора просто за те, що він отримав цю суддівську посаду.

— Я не буду навіть коментувати це, — пирхнув Златан. — Але так, я підозрюю його. А ти ось така прийшла і виклала головному підозрюваному те, що ми знаємо.

— Та нічого я йому не виклала. Не встигла навіть — Дворжака принесло, і він відправив мене геть. А от якби хтось раніше поділився своїм здогадом...

— Чай! — Брусінка безцеремонно розіпхнула чародіїв у різні боки. — Потім будете гризтись а чи любитись. А зараз — чай! Вечеря сама себе не зготує, їй-богу, легше нове місто закласти, аніж із вами дійти згоди...

За кілька хвилин Амброз повернувся один — із пакетом, у якому щось дзеленчало, але без Лукаша.

— Його батько викликав додому, — пояснив глава темних. — Щось термінове.

— Важко бути ним, — смикнула плечима Брусінка. — Наче дорослий хлопчик, але відтоді, як старший Горачек допався до посади в Конгломераті, Лукаша мовби підмінили.

— Його батько, мабуть, до чортиків талановитий, якщо зміг обійняти посаду, коли в нього вже нема особливої сили, — зауважила Варта, пригадуючи правлінця, котрого бачила кілька разів.

— Він же з роду хранителів артефактів, — втрутився Златан. — Певна річ, це дало свої бонуси. Шкода, що Лукаш так рвонув. Я хотів із ним поспілкуватися... Мені їхній Архів не дає спокою. Така корисна цяцька!

— Буде ще тобі змога його допитати, не панікуй, — усміхнувся Амброз, насипаючи собі спагеті. — Бру, давай твого хваленого соусу!

***

— О, згадай біса спозаранку! Мені сам Желібор написав! — гукнула чаклунка з ванної, де намагалась укласти волосся у звичну для спекотної погоди зачіску «Варта і 20 шпильок».

— Думаю, він тричі перехрестив телефон, перш ніж зробити це, — Златанів сміх долинув із кухні. — Тобі на тости сиру чи ще більше сиру? Обережно, тут є пліснява...

— Усі можливі варіанти сиру, будь ласка! — відказала дівчина.

Вона тішилася, що вночі, після посиденьок із празькими магами, вони зі Златаном таки помирились. Умовилися, що Желіборові — ні слова про зникнення чи інші підозри. І що неодмінно підуть до Графині, аби дізнатися, де ще могли залишитися речі Меделіни, а серед них — викрадений артефакт.

— Слухай, що пише: «Шановна Тарновецька!..» Тепер я вже «шановна»!

— Це щось та й значить. Мені боятися вашої таємної змови?

— Так-так, такої ж, як у тебе з половиною суддів! Слухай далі... Фелікс і Берток наполягли: потрібні докази того, що посольство в Росії знайшло саме те, що треба! Чудово, отже, в нас буде фото!

— Показуй, — Златан увірвався до ванної з тостом в одній руці й шматком сиру в іншій.

— Вони навіть щось