На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Джезаль знову задумався, чи не послати все під три чорти. Йому набридло щовечора падати виснаженим у ліжко, і це тоді, коли він мав би лише починати гульню. Йому набридло прокидатися щоранку з болем і синцями, щоб укотре провести чотири нескінченні години у такому порядку: біг, колода, палиця і стійки. Йому набридло падати на дупу від ударів Веста. Але найбільше йому набридло терпіти знущання цього старого йолопа.
—... Сумне видовище, капітане, ой сумне. Мені здається, у вас тепер виходить навіть гірше...
Джезаль ніяк не міг перемогти у Турнірі. Ніхто цього від нього й не очікував, тим паче він сам. То чому би це не облишити все це і не повернутися до карт та вечірніх гулянок? Хіба не цього він хотів від життя? Але що тоді відрізнятиме його від тисячі таких самих молодших синів дворян?
Джезаль вже давно вирішив, що хоче стати кимось особливим. Можливо, теж лорд-маршалом, а згодом і лорд-камерґером. Одне слово, кимось важливим і впливовим. Він хотів мати серйозне місце у Закритій Раді й ухвалювати щось доконечно важливе. Він хотів, щоб люди плазували перед ним, всміхалися й ловили кожне його слово. Він хотів, щоб люди шепотіли йому вслід: «Он іде лорд Лютар!» Чи був би він щасливим, якби назавжди зостався багатшою, розумнішою і вродливішою версією лейтенанта Брінта? Тьху! Нічого було про це й думати.
—... Перед нами лежить неймовірно довгий шлях, і ми не встигнемо його пройти, якщо ти не зміниш свого ставлення. Твої навики двобою жалюгідні, витривалість досі слабка, а про вміння зберігати рівновагу краще взагалі помовчати...
І що би подумали люди, якби він все кинув? Як повівся би його батько? Що сказали би його брати? А інші офіцери? Він виглядав би боягузом. А ще була Арді Вест. В останні кілька днів вона не виходила у нього з голови. Чи вона нахилятиметься так само близько, якщо він кине фехтувати? Чи говоритиме з ним тим самим ніжним тоном? Чи сміятиметься з його жартів? Чи зводитиме до нього ці великі, темні очі так, що він майже відчуватиме її подих на своєму обличчі...
— Ти слухаєш, хлопче? — гримнув Варуз. Джезаль відчув на своєму обличчі не лише його подих, а й краплі слини.
— Так, сер! Навики двобою жалюгідні, а витривалість слабка! — Джезаль нервово зглитнув. — Про рівновагу краще взагалі мовчати.
— Правильно! Я починаю думати, хоча мені важко в таке повірити після усього клопоту, якого ти мені завдав, що в тебе справді не лежить душа до фехтування. — Він кинув на Джезаля спопеляючий погляд. — А що ви думаєте, майоре?
Відповіддю було мовчання. Вест скоцюрбився на стільці, склавши руки на грудях, і набурмосено свердлив очима простір.
— Майор Вест? — крикнув лорд-маршал.
Той розгублено звів очі, ніби лише щойно усвідомив їхню присутність.
— Перепрошую, сер, я задумався.
— Я бачу. — Варуз втягнув крізь зуби повітря. — Схоже, ніхто не хоче зосереджуватись цього ранку. — Джезаль відчув значне полегшення від того, що гнів старого знайшов іншу жертву, але радість його була дочасна. — Прекрасно, — гримнув старий маршал, — буде по-твоєму. Із завтрашнього ранку ми починатимемо кожне тренування з плавання у рові. Однієї-двох миль вистачить. — Джезаль зціпив зуби, щоб не закричати. — Холодна вода чудово бадьорить дух. І нам, мабуть, доведеться починати трохи раніше, коли ваш розум найсприйнятливіший. А це означає, що ми будемо зустрічатися о п'ятій. Тим часом, капітане Лютар, я раджу вам подумати, для чого ви сюди приходите — щоб виграти Турнір чи просто аби насолоджуватись моїм товариством. — Відтак він крутнувся на підборах і попростував геть.
Джезаль зачекав, доки Варуз покине двір, перш ніж зірватись, але щойно старий відійшов на достатню відстань, він з люттю пожбурив свої клинки об стіну.
— Чорт забирай! — крикнув він, коли шпаги брязнули об землю. — Чорт! — Він озирнувся, шукаючи, що копнути так, щоб не було дуже боляче. Його погляд зупинився на стійці колоди, але Джезаль зовсім не розрахував удар, тож йому довелось боротися з бажанням вхопитись за забиту ногу і стрибати, як бовдур, на іншій. — Чорт, чорт! — лютував він.
Веста це, на жаль, не вразило. Він підвівся з насупленим виразом, готовий рушити услід за маршалом Варузом.
— Ти куди? — запитав Джезаль.
— Подалі звідси, — кинув Вест через плече. — З мене досить.
— Тобто?
Вест зупинився й обернувся до нього.
— Як би вражаюче це не звучало, але у світі є проблеми серйозніші.
Джезаль стояв з відкритим ротом, дивлячись, як Вест крокує з двору.
— Та хто ти взагалі такий? — крикнув він услід Весту, коли впевнився, що той пішов. — Чорт, чорт!
Він захотів копнути колоду ще раз, але вчасно спохопився.
Джезаль повертався до квартири у кепському настрої, а тому оминав шумні райони Аґріонта, притримуючись тихих вуличок і садків, які лежали в стороні від Алеї Королів. Він ішов, гнівно втупившись у ноги, щоб ні в кого зі знайомих не виникло бажання з ним розмовляти. Однак удача була не на його боці.
— Джезалю!
Це був Каспа, котрий гуляв зі світловолосою дівчиною в дорогій одежі. З ними була сувора на вигляд жінка середніх літ, — безумовно, гувернантка дівчини абощо. Вони помилувалися якоюсь невеличкою скульптурою у непримітному дворі.
— Джезалю! — ще раз гукнув Каспа, махаючи над головою капелюхом.
Діватися було нікуди. Він зобразив на лиці сяку-таку подобу посмішки і рушив в їхній бік. Бліда дівчина всміхнулася, коли Джезаль наблизився, але хай там як, а він не відчув до неї симпатії.
— Знову фехтував, Лютаре? — безглуздо запитав Каспа.
Джезаль стікав потом і тримав пару клинків для фехтування. Всі знали, що він кожного ранку фехтує. Не треба мати витончений розум, щоб вловити тут зв'язок, з чим Каспі не пощастило, адже клепки йому явно бракувало.
— Так. Як ти здогадався?
Джезаль не планував так різко обривати бесіду, а тому додав силуваний смішок, і за мить на обличчях дам знову засяяли посмішки.
— Ха-ха! — засміявся Каспа, який був завжди готовий стати мішенню для жартів. — Джезалю, дозволь відрекомендувати тобі мою кузину, леді Арісс дан Каспу. А це мій командир, капітан Лютар.
Так от яка вона, ця знаменита кузина. Одна з найбагатших спадкоємиць Союзу, з чудової сім'ї. Каспа постійно розпинався про те, яка вона
