На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Взамін він просить усього одну дрібничку, — додав Білоокий.

Обличчя лорд-камергера враз посуворішало, проте було запізно.

— Будь ласка, лише назвіть, що вам потрібно, — сказав король, поблажливо всміхаючись.

Чоловік у каптурі вийшов наперед.

— Енґлія, — прошипів він.

На мить запала тиша, а потім зал вибухнув від шуму. З галереї для публіки долинув істеричний сміх. Мід з почервонілим обличчям зірвався на ноги і кричав. Тюель спробував піднятися з лави, але впав назад, захлинувшись кашлем. До сердитих вигуків приєдналося насмішкувате улюлюкання. Король з гідністю наляканого кролика лише крутив навсібіч головою.

Погляд Джезаля був прикутий до чоловіка в каптурі. Він побачив, як його велетенська рука висунулась з рукава і потягнулася до застібки плаща. Джезаль моргнув від здивування. Рука була синьою? Чи це просто гра світла у вітражному склі? Плащ упав на підлогу.

Джезаль зглитнув слину, його серце голосно загупало у вухах. Він наче дивився на жахливу рану, і що більше від неї вернуло, тим складніше було відвернутись. Стихнув сміх, стихли крики, і величезну залу знову огорнула цілковита тиша.

Без плаща Фенрір Страховидло видавався ще більшим, вивищуючись над своїм зіщуленим перекладачем. Він був, без сумніву, найбільшою людиною, яку Джезаль бачив у житті — якщо його можна було назвати людиною. Обличчя гіганта постійно викривлялося і корчило гримаси. Його банькаті очі смикались і кліпали, розглядаючи присутніх якимось божевільним поглядом. Його тонкі губи то усміхались, то кривилися, то опускались, не зупиняючись ані на мить. Однак усе це здавалося не таким уже і незвичайним поряд із іншою дивовижною особливістю.

Весь його лівий бік з голови до п'ят вкривали письмена.

На лівій половині бритої голови, на повіці, губах, тім'ї та вусі були нашкрябані кривулясті руни. Його ліва рука, від могутнього плеча до кінчиків довгих пальців, синіла від дрібних написів. Навіть боса ліва стопа велетня була змережана химерними закарлючками. В самому серці уряду Союзу стояла велетенська, нелюдська, розписана потвора. У Джезаля відвисла щелепа.

Високий стіл оточувало чотирнадцять лицарів-охоронців, висококласних воїнів шляхетної крові. Попід стінами стояло ще десь із сорок вартівників із роти самого Джезаля, кожен з яких був досвідченим бійцем. Кількісно вони переважали північан у понад двадцять разів, і були озброєні найкращими клинками, які лише могли запропонувати королівські арсенали. Фенрір Страховидло не мав при собі зброї. Яким би велетенським і дивним велетень не здавався, він не становив для них загрози.

Проте Джезаль не почувався у безпеці. Він почувався самотнім, кволим, безпорадним і дуже переляканим. Шкіра поколювала, в роті пересохло. Його раптом охопило бажання дати драла звідси, сховатись і більше ніколи не висовуватись.

І це дивне бажання поширилося не лише на нього чи тих, хто знаходився біля високого столу. Коли розписане чудовисько повільно розвернулося у центрі круглої підлоги, озираючи натовп отим божевільним поглядом дриготливих очей, в'їдливий насміх перетворився на притлумлене булькання. Мід втиснувся у лаву, водномить забувши про свій гнів. Кілька вельмож у передньому ряду просто взяли і перелізли через спинки своїх у наступний. Інші відвернулись або прикрили обличчя долонями. Один із солдатів випустив з рук списа, і той із гучним брязкотом упав на підлогу.

Фенрір Страховидло повільно обернувся до високого столу, здіймаючи величезний татуйований кулачисько, відкрив бездонного рота, і його обличчя огидно сіпнулось від судоми.

— Енґлія! — заволав він, іще гучніше і страшніше, ніж сам лорд-камергер.

Луна від його голосу відбилася від високої купольної стелі і прокотилася по вигнутих стінах, заповнивши величезну залу різким звуком.

Один із лицарів-охоронців відступив назад і, послизнувшись, брязнув поножами обладунку об край високого столу.

Король відсахнувся і прикрив обличчя рукою, налякано позираючи одним оком крізь пальці, а корона на його голові перехнябилась.

Один із клерків випустив з ослаблих пальців перо. Інший, роззявивши рота, продовжив машинально водити рукою по паперу, вишкрябуючи по діагоналі зверх рівненьких попередніх рядків одне слово:

«Енґлія».

Обличчя лорд-камергера зробилося блідо-вощаним. Він поволі потягнувся за кубком і підніс його до губ. Той виявився порожнім. Лорд-камерґер обережно поставив кубок назад на стіл, але рука тремтіла, і ніжка кубка заторохтіла об дерево. Він на мить завмер, а тоді глибоко втягнув носом повітря.

— Очевидно, що ця пропозиція неприйнятна.

— Дуже прикро, — відповів Гансул Білоокий, — але ще залишився подарунок. — Усі звернули свої погляди до нього. — У нас, на Півночі, є традиція. Час від часу, коли поміж двома кланами виникає ворожнеча, коли існує загроза війни, кожна сторона висуває від імені свого народу бійця, щоб вирішити проблему... всього однією смертю.

Він повільно підняв кришку дерев'яного ящика. Всередині лежав довгий ніж з нагостреним до дзеркального блиску лезом.

— Його Величність Бетод прислав Страховидла не лише як посла, а й як свого бійця. Він битиметься за Енґлію, якщо хтось із присутніх зголоситься зійтися з ним у двобої, і вибавить вас від війни, якої вам не виграти. — Він простягнув ящик розписаному чудовиську. — Це подарунок мого пана вам, і це найщедріший подарунок з-поміж усіх можливих, адже в ньому ваші життя.

Фенрір різко сягнув правицею і вихопив ніж із ящика. Він здійняв його над головою, і лезо заблищало у барвистому світлі високих вікон. Лицарі повинні були вискочити наперед. Джезаль повинен був оголити свою шпагу. Всі повинні були кинутися захищати свого короля, але ніхто навіть не ворухнувся. Кожен рот роззявився, кожен погляд прикипів до сяйливого шматка сталі.

Клинок рвучко опустився. Вістря легко протяло шкіру та плоть і ввійшло аж по саме руків'я. Лезо вийшло з-під розписаної лівиці Фенріра, і з вістря закрапала кров. Його обличчя сіпнулось, але не більше, ніж зазвичай. Клинок огидно зарухався, коли він розігнув пальці і високо підняв лівицю, щоб усім було видно. Краплі крові рівномірно падали на підлогу Осередку лордів.

— Хто буде битися зі мною? — закричав Фенрір, і на його шиї випнулися здоровенні жили. Його голос було майже боляче чути.

Цілковита тиша. Спікер, який знаходився найближче до Страховидла і на той час уже стояв навколішки, зомлів і розпластався на підлозі.

Фенрір звернув свої витрішкуваті очі на найбільшого лицаря перед столом, який був на цілу голову нижчим за нього.

— Ти? — прошипів він.

Бідолаха човгнув по підлозі ногою і відступив назад, явно жалкуючи, що не народився карликом.

На підлозі під ліктем Фенріра розросталася калюжа темної крові.

— Ти? — гаркнув він до Федора дан Міда.

Молодик