Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— І я навіть знаю, кого, — я віддала йому гроші, а коли вийшла з таксі, попрямувала до під’їзду.

З’ясувалося, що він замкнений, але я вдарила по склу між пруттям ґратки, просунула руку, відтягла скобу й відчинила двері.

Темними сходами на п’ятий поверх. Тільки б вони не перекрили горище риштаком. Але був лише начіпний замок, тож дерев’яні двері, котрі я:

— Хрясь! — розчахнула ударом ноги.

Сипнула фарба, наполохалися дикі голуби.

— Пташечки, — покликала я.

Тут було темно, й тому одразу побачила крізь віконце на горищі підсвічене міське небо.

А там, на даху, стріляли:

— Бах!

І ще:

— Яяяяяяя! — вищала тварюка.

Я побігла до вікна, двічі перестрибнувши через купу незрозумілого чорного мотлоху, вгателившись плечем у якусь шафу й мало не сконавши на ній. Уявила, як налякалися мешканці квартири знизу, коли зачули мій гуркіт у себе над головою.

— Усе гаразд, — мовила я до них. — Мені анітрішки не боляче.

Вони стояли й дивились у стелі своїх квартир.

— Слово честі.

Шиби на вікнах розходилися, мов пелюстки, різнобарвні на нерівних гранях. Я відчинила вікно, перекинулася через голову й опинилася на якомусь прискалку десь із півметра завбільшки. Довкола нього було багато вогнів, а ще — внизу і навпроти. Світилися вікна, фари, вивіски, ліхтарі, золота статуя Діви У Вінку на колоні центральної площі.

Снігу лежало небагато. Під ногами він був ковзкий, тож я здиралася ним, наче кошеня на гладенькому склі. До гребеня даху…

П’ять метрів. І я почула гуркіт пострілу та вищання.

— Бах!

— Я-я-я-я-я!

Три метри до гребеня. І чорна тінь пролітає повз мене. Тонконогий півтораметровий демон, повна паща зубів, гострі вуха, притиснуті до довгастого черепа. Опинившись поруч зі мною, він засичав, але коли озирнувся, знов упав на передні лапи й помчав далі.

Метр.

— Привіт! — гукнув Алекс і промчав мимо мене. Вслід за демоном.

— Здрастуйте! — посміхнувся майор Конт і поспішив за ними.

Я нарешті дісталася верхівки, випросталася й побігла, балансуючи. Двічі я підтягувалась, аби дістатися наступного даху.

Тарілки антен, труби, маленький червоно-синій літачок та натягнутий над заледенілою пасткою громовідвід. Я перестрибнула через нього й наздогнала Майора та Алекса. Вони стояли кроків за сім від краю на даху. То був останній будинок на вулиці, й ми стояли на ньому. Демонові нікуди було вже подітися. Хіба що балансувати на цегляному окрайці.

Я трималася за трубу з антеною та спостерігала за ними.

Демон не рухався.

Алекс стояв навпроти нього, пальто розстебнуте, в руках рушниця.

— Готовий? — гукнув він.

— Цілком! — долинув звідкись знизу голос святого Отця Є.

— То й по всьому, — мовив Алекс до демона і вистрелив без прицілювання.

Уражений пострілом демон полетів униз.

— Женіть його туди, — сказав Отець Є та показав на дах, що закінчується над прірвою дворища.

— Нема питань, — мовив Алекс.

Святий Отець зостався сам-один. Він походжав маленьким засніженим подвір’ям, а коли вподобав майданчик між заледенілою пісочницею та баками для сміття, нагнувсь і повикидав набік кілька каменів та гілок.

Він утоптав сніг так, щоб його сліди утворили коло, потім зняв із шиї свій срібний хрест і прилаштував його в центрі, вклонився йому, перехрестився, поправив ланцюжок біля підніжжя хреста, тоді повернувся до своєї валізки, залишеної за межами кола.

Отець Є видобув із валізки срібну флягу, перехрестившись, викрутив дашок, налив на долоню освяченої словами Любові води, покропив нею втоптаний сніг.

Він освятив коло та окреслив його свяченою водою.

Отця Є майже не видно було в пітьмі темного двору, й лише дитя підійшло до вікна та мовило:

— Мамо, дивися, дядько запалив сніг.

Мати визирнула у вікно, вгледілась в темряву і спитала:

— Хочеш яблуко?

«Дитя», — записав Вітчим.

«Дитя», — записав Пес.

— Дитя? — перепитав Пелехатий Диявол.

— Я подбаю про нього, — пообіцяв Кіт.

Коло світилось, а щоб воно не погасло, святий Отець