Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— Я знаю.

— Чи можете?

— Отак? — спитав Отець Є та й кинув до ніг Вовка голову знищеної ним п’ятиголової почвари.

— Четверо, — сказав Вовк.

— Дякую.

— На подяку за малого Йохана, — сказав мені Вовк.

— І що? — перепитала я.

— Потім збагнеш, — мовив. — Як підростеш.

Музичний автомат знеміг і вирішив перепочити:

— На нашій хвилі — реклама.

Я згідно кивнула і завела замість нього:

— Купуйте! Купуйте! Купуйте!

Тож він змушений був знову заспівати:

— Що може статися? Що може скоїтись? Ну що? Ну що? Ну що?

Минуло шість годин. Я теж почала знемагати.

Я взяла ще одну книжку. Лягла на канапу. Книжка була така цікава, що я…

— …а…

— …….

— …..

— О…?

— …………

— …………— сон. Той, якого не згадаєш пробудившись.

— …………

Я прокинулась, а вони все ще співали…

— Виділи! Виділи! Виділи! Виділи! Виділи!

Я прокинулася від того, що двоє мисливців дивилися на мене, і довгочубий Алекс казав майорові, що стояв позад нього:

— Хто пив із моєї чашки та хто ліг у моє ліжко?

— Вітаю, — сказала я та сіла, опустивши ноги на підлогу.

— Вітаю-вітаю, — відповів мені Алекс і всміхнувся тонкими губами. — Хто ти, негречна дівчино?

— Крихітка.

— А-а-а.

— Ви давно нас чекаєте? — спитав майор Конт.

— Зранку.

— О-о-о-о, — сказав Алекс.

Він був вродливий і тримався так, що було зрозуміло: він про це знає. А святий Отець Є, він зайшов до кімнати останнім, сказав:

— Здрастуй, — і подав мені руку.

Довжелезна ряса та важенний срібний хрест на грудях.

— Добрий день.

Усі вони — високі й широкоплечі.

— Духовний Отець Є.

— Майор Конт.

— А я — Алекс.

— Крихітка, — сказала я.

— Здоров, — мовив Алекс і підійшов до комп’ютера біля стіни та ввімкнув його. — Будемо вважати, що, як на один день, інформації досить для обох сторін, отож, ти можеш іти додому.

— Цебто?

— Ми працюємо вночі, — сказав Отець Є. — А Ви цілий день були на ногах, — утомилися, не виспались.

— Отож, іди додому та відпочивай, — сказав Алекс. — А завтра спробуємо почати все спочатку.

Я не опиралася, надягла шубку (самотужки стригла її) та попрощалася з ними:

— До завтра, — сказали вони.

Я прийшла потемки, але цього разу ключ ждав мене під килимком, а світло у квартирі не горіло. Хіба що блищали захисні лінії та наведені крейдою та кров’ю знаки.

Я ввімкнула світло. Пахло сигаретним димом. На одному кріслі лежала Майорова запальничка.

А на екрані комп’ютера я прочитала:

«Чекаємо на тебе, дівчинко на ймення Крихітка. Адреса: така-то. Час: уже минув».

— Ловлять когось, — мовив