Глиняні ноги - Террі Пратчетт

Гаразд, менше з тим...

На склі не було й сліду темно-коричневого осаду, що, згідно з «Мішаниною алхімічною», мав би свідчити про наявність у взірцях миш’яку. Вона проаналізувала всі типи харчів та питва, які змогла виявити в палацових коморах, і задіяла всі пляшки та банки, які тільки знайшла в Управлінні.

Вона зробила ще одну спробу — з тим, що, згідно з написом на пакуночку, було «Взірцем № 2». Взірець скидався на розчавлений шматочок сиру. Сир? Хімічні випари навколо неї гальмували її думки. Вона ж брала якісь сирні взірці. Наприклад, «Взірець № 17», який був шматочком ланкрського синьожильного, так бурхливо прореагував із кислотою, що вибух пробив у стелі невеличку діру, а пів столу заляпало темно-зеленою субстанцією, густою й тягучою, ніби смола.

Проте вона таки проаналізувала «Взірець № 2».

За кілька хвилин вона гарячково гортала свого записника. Перший взірець, який вона взяла в коморі (порція качиного паштету), був «Взірцем № З». А що у № 1 та № 2? Ні, № 1 — це була біла глина з Босяцького мосту, ну а що ж тоді в № 2?

Вона знайшла.

Але ж цього не може бути!

Вона подивилася на скляну трубку. До неї металево посміхалася сполука миш’яку.

У неї ще лишалась частина взірця. Можна повторити аналіз, але... можливо, краще кому-небудь сказати...

Вона поквапилася до головного офісу, де за столом чергового сьогодні сидів троль.

— Де командор Ваймз?

Троль вищирився.

— На Осяйній... Малодупку.

— Дякую.

Троль знову обернувся до схвильованого ченця в коричневій рясі.

— І? — спитав він.

— Нехай він краще сам розкаже, — сказав чернець. — Я просто там працюю.

Він поставив на стіл перед тролем невеличку баночку. На тій було пов’язано краватку-метелик.

— Я змушений висловити найрішучіший протест, — пронизливим голоском заговорила баночка. — Я пропрацював там тільки п’ять хвилин, і — бах. Мені тепер цілі дні знадобляться, щоб повернутися у форму!

— Пропрацював де? — спитав троль.

— «Святі товари на Нетацькій», — підказав схвильований чернець.

— Відділ святої води, — додав вампір.

— То ви знайшли миш’як? — перепитав Ваймз.

— Так, ваша милосте. Багато. Взірець ним просто перенасичений. Але...

— Ну?

Смішинка опустила очі.

— Я провів повторний аналіз і впевнений, що все робив правильно...

— Чудово. І що ж далі?

— Тут така справа, ваша милосте. Цей взірець був не з палацу. Я трохи переплутав і проаналізував взірець з-під нігтів отця Трубчека, ваша милосте.

— Що?

— У нього був бруд під нігтями, ваша милосте, і я подумав, може, це сліди того, хто на нього напав. З фартуха абощо... Якщо бажаєте провести експертизу на стороні, ваша милосте, то в мене ще трохи лишилося. Я б зрозумів ваші сумніви.

— Які справи старий міг мати з отрутами? — здивувався Морква.

— Я подумав, може, він подряпав убивцю, — сказала Смішинка. — Розумієте... Захищався...

— Від якогось Миш’якового Монстра? — іронічно зауважила Анґва.

— О боги, — сказав Ваймз. — Котра година?

«Біп-біп-біп-дзинь!»

— А щоб...

— Дев’ята ранку, — повідомив органайзер, вистромлюючи голову з Ваймзової кишені. — «Я не мав черевиків і почувався нещасним, доки не зустрів безногого».

Вартові перезирнулися.

— Що? — дуже обережно перепитав Ваймз.

— Людям подобається, коли я раз у раз видаю який-небудь афоризм або ж надихаючу фразу дня, — сказав бісик.

— І як же ти зустрів того безногого? — поцікавився Ваймз.

— Я не зустрів його насправді, — пояснив бісик. — Це узагальнюючий метафоричний вислів.

— Тоді от що, — сказав Ваймз. — Якби ти справді його зустрів, міг би спитати, чи не хоче він подарувати тобі черевики — йому ж вони все одно не потрібні.

Ваймз пхнув бісика назад до коробочки, той писнув.

— Є ще дещо, ваша милосте, — сказала Смішинка.

— Кажіть, — стомлено промовив Ваймз.

— Я ретельно дослідив глину, яку ми знайшли на місці вбивства, — заговорила Смішинка. — Вогнець сказав, у ній багато шамоту — це товчені черепки старого глиняного посуду. Ну... Я відшкріб для порівняння трішки глини від Дорфла, бо, хоч я і не був упевнений, та пам’ятав, що наказав іконографічному бісику замалювати найменші деталі, і от... На мою думку, глина з місця вбивства схожа на Дорфлову. В його глині теж багато оксиду заліза.

Ваймз зітхнув. Навколо всі розпивали спиртне. Одна-єдина чарка одразу б усе прояснила.

— Хто-небудь розуміє, що все це значить? — поцікавився він.

Морква з Анґвою заперечно похитали головами.

— Чи складеться все в струнку картину, якщо ми зрозуміємо, як поєднати всі ці фрагменти? — підвищуючи голос, зажадав Ваймз.

— Наче мозаїку, ваша милосте? — підказала Смішинка.

— Так! — скричав Ваймз, аж усі кругом притихли. — Зараз, щоб отримати весь малюнок, нам не вистачає тільки куточка з небом і листячком?

— Ваша милосте, у всіх нас був важкий день, — проказав Морква.

Ваймзові плечі опустилися.

— Гаразд, — сказав він. — Завтра... Ви, Моркво, перевірите міських ґолемів. Якщо вони щось замислили, я хочу знати, що саме. А ви, Малодупку... ви обнишпорите весь дім загиблого старого на предмет миш’яку. Хотів би я сподіватися, що ви його знайдете.

Анґва зголосилася прогулятися з Малодупко до її помешкання. Ґноминя здивувалася, що чоловіки їй це дозволили. Це ж означало, що Анґві доведеться повертатись додому самій.

— А ти не боїшся? — спитала Смішинка, поки вони неспішно йшли крізь хмари сирого туману.

— Ні.

— Але ж у такому тумані, напевне, повно всіляких грабіжників і зарізяк. А ти, казала, живеш у Затінках.

— О, так. Але мене давно вже ніхто не чіпає.

— А! Мабуть, вони бояться поліцейської форми?

— Можливо, — відгукнулась Анґва.

— Може, вони навчилися поважати Варту.

— Цілком ймовірно.

— Е... вибач... але ви з капітаном Морквою?..

Анґва ввічливо чекала.

— Е...

— Ох, так, — зглянулась Анґва. — Ми «е». Але я знімаю кімнату в пансіонаті пані Кекс, бо в такому місті важливо мати власний куток.

«І хазяйку, яка симпатизує істотам з особливими потребами, — додала вона подумки. — Взяти ті ж дверні ручки, придатні для вовчих лап, або вікна, що залишаються відчиненими під час місячних ночей».