Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

— Ну що, виходить, я потрапив на цвинтар, — пробурчав Подорожній, крокуючи спіральною вуличкою між склепами. Середину некрополя позначала округла кам’яна плита, заставлена кількаметровими кам’яними шпилями, що пнулися в небо.

В одному зі склепів він знайшов скелет, що досі сидів на підлозі, на ньому збереглися засохлі сухожилля і залишки шкіри. В інших були лише купи кісток, у двох спочили висохлі, як мумії, трупи. Ворони збиралися перед тими склепами і кучкувалися всередині, викльовуючи залишки м’яса. Вуко розігнав їх, хоч ті й не дуже його боялися. Двоє піднялися в повітря і сіли на даху, інші розлетілися з гнівним карканням. Не поводився з ними надто агресивно. Розмах крил у воронів був десь півтора метра, дзьоб кожного виглядав немов вістря кирки і був довшим за долоню.

Черговий труп ще у цілком пристойному стані сидів посеред приміщення в тій самій позі, що і решта: зі схрещеними ногами, з руками спертими об коліна, і зведеними вгору долонями. На потилиці у нього навіть залишилося довге сиве волосся, наче недбало зідраний скальп.

Зазирнув усередину, і тоді труп раптом розплющив очі. Налиті кров’ю, вкриті більмами, каламутні. Драккайнен відскочив назад, натягуючи лук і відчуваючи, як гіперадреналін вдаряє в його вени.

Людина розкрила рота і видала хрипкий крик, що нагадував каркання, після чого знову знерухоміла.

Драккайнен видихну, повільно послабив тятиву і якийсь час масажував руки, чекаючи, доки адреналін припинить кружляти в його крові.

— Ну ти, братику, мене й налякав, — сказав він. — Хто ти такий? Хворий? Допомога потрібна?

Нічого.

— Хочеш їсти?

Нічого.

Страшенно худий чоловік не відгукнувся і не відреагував, навіть коли Драккайнен вхопив його за плече. Під неймовірно брудними і струхлими ганчірками він здавався порожнім, немов воскова форма. Його пульс був слабкий, але відчутний.

Єдиною ознакою життя було нечасте, повільне дихання.

— Кататонік, — виніс вердикт Драккайнен. — Кладовище кататоніків. Що за країна!

Сутеніло.

— Або повертаємося на дорогу і ночуємо біля моста, або залишаємося тут, — сказав він коню. — Схоже, що це шлях навпростець. Принаймні, так видається з цього пагорба. Річка — отам і робить дугу, а ми хочемо дістатися до гирла, до порту. А цей нехай собі сидить. Адже він нікому не заважає, а я не мандрівний психіатр.

Ядран пирхнув і видав протяжне бурчання.

— Отже, вирішено.

Деякі будинки були абсолютно порожніми. Драккайнен підмів кам’яні плити підлоги пучком гілок і приніс купу сухих палиць.

— Розумніше було б спати надворі, — сказав він, рубаючи гілки мечем і складаючи багаття. — Не можу сказати, чому так. Ні, духів я не боюся. І скажу тобі по секрету, чому. Справа в тому, що духів не існує.

І все ж йому не хотілося спати всередині дивної будівлі. Він сидів, вдивлявся у вогонь і слухав, як час від часу каркали ворони на іншому кінці поселення.

Нарешті він заснув, загорнувшись в ковдру і не зводячи очей з вогнища.

Поруч стояв його кінь, обгризав м’ясисте листя з куща і стриг вухами, дивлячись у темряву. Перед сном Драккайнен уперся чолом у кінську голову.

«Погане місце, — думав Ядран. — Місце смерті. Вуко спить. Ядран стежить. Погане місце. Ядран буде кусати і бити копитом. Хтось прийде, Ядран його вб’є. Вуко спить».

Сидять навколо мене по-турецьки, з руками, спертими об коліна, і долонями, зверненими до неба. Дивляться на мене налитими кров’ю, каламутними, сліпими очима. Сидять і втуплюють в мене сліпий погляд, не звертаючи уваги на воронів, що рвуть їхні тіла.

— Тіло — це тлін, — шепоче один. Його голос звучить як шелест сухого цвинтарного листя. — Душа — також тлін. Мусиш бути вороном, щоб злетіти в небо.

— Ось ще один прийшов красти пісні. — Це наступний, він уже майже скелет. — Подорожуєш. Ідеш спіраллю, в нікуди. Ти сам повинен стати піснею.

— Дорога веде всередину, а не назовні. Але це дурень, Подорожній Ночі. Прийшов іззовні і піде назовні.

— Сюди приходять за піснями. Хочуть діяти. Але це місце, в якому діяння припиняються. В якому припиняється все.

— Ти крадій. Навіщо ти порушуєш спокій Воронового Граду? Ми — мудреці. Пісенники. Ми зайняті. Тут ми припиняємо бути. Чому ти нам заважаєш?

Він простягає руку і вириває мені око. Показує, як воно плаває на долоні, наче розбите яйце.

— Це ціна знання. Той, хто бажає діяти, повинен навчитися дивитися всередину.

Сам він абсолютно сліпий.

— Бачиш? — питає. — Одне я віддав, щоб діяти. Друге — щоб припинити діяти. Віддав їх воронам.

Я прокидаюся, немов від сигналу тривоги. Похмурий світанок. Радше навіть посиніла на сході ніч. Я свідомий і готовий діяти. Не знаю, через кошмар чи завдяки попереджувальному бурчанню Ядрана.

Іконки бойового стану в одну мить пролітають перед моїм внутрішнім зором, як голографічне delirium tremens.

Драккайнен безшумно підвівся з луком у руці, прокрався до коня і сперся об його теплий волохатий бік. Кінь повернув до нього голову, і вони стикнулися лобами.

«Людина і віслюк, — подумав кінь. — За хребтом. Не видно. Йде. Не боїться. Він бреше. І знає, що ми тут».

— Лежи, — прошепотів Драккайнен.

Присів навпочіпки і обпер