Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

На сідлі сидів ворон розміром з орла, і сяяв лискучим антрацитом. Чистив великий дзьоб об луку сідла і виглядав нахабно.

— Забирайся! — каркнув той тріумфально.

— Я зараз тобі дам «забирайся», злодюго! — гаркнув Драккайнен і вхопився за лук, але ворон змахнув величезними крилами, рвонув у небо і змішався зі зграєю птахів, що обсіли високі дахи будинків.

— Пройдисвіт, — процідив Подорожній і знову сховав лук у сагайдак. Усе одно нічого б з того не вийшло. У цьому місці крутилося з двісті воронів. Вони літали, топталися по дахах, немов мухи по лайну, і голосно каркали. І всі були абсолютно однакові.

Він покликав Ядрана, осідлав його, нав’ючив рештками спорядження і наче рушили. Давня кам’яна дорога закінчилася так, мов сховалася під траву, але далі вела вузька заросла стежка, та сама, якою поїхав Воронова Тінь, і вела вона більш-менш у потрібному напрямку. Коли Драккайнен зник у лісі за вкритою поруділою травою галявиною, з одного з гостроверхих дахів знявся великий чорний ворон і полетів за ним.

Розділ 4

Перевернутий Журавель

Молоді лиси сплять у норі,

Молоді пантери бавляться у траві

Лише цуценята правителів

Щирять ікла й пильнують вночі

— Розплющуй очі, ледащо, день настав! — так починався кожен мій ранок відколи мені виповнилося п’ять років. З першим синім проблиском зорі різким, хрипким голосом Учителя, призвичаєним до команд, вигукуваних у строю атакуючої важкої піхоти, які більше пасували військовому табору, ніж імператорському палацу. Так він будив мене і моїх братів, щоб ще перед скромним сніданком гнати нас на тренування. І в дощ, і в сніг ми мчали садом у сірому світлі ранку, щоб піднімати гирі, долати перешкоди і вчитися бою на палицях та голіруч. Лише коли сходило сонце, змерзлі та захекані ми поверталися до лазні, щоб помитися декількома відрами крижаної води. Опісля ми одягали на вкриті синцями й замерзлі тіла простий одяг з грубої тканини. Штани, сорочку і куртку. Повстяні чоботи з плетеними підошвами. Виглядали як солдати або холопи. Тільки одяг був чистим і цілим, практичного бурого або сіро-синього кольору, з простим візерунком.

Увесь час: поспіх, тростина в руках Учителя, скромний одяг і проста їжа. Наша лазня була збудована з найкращого червоного дерева і шліфованого мармуру. Відра, з яких нас поливали водою, були виготовлені з панцирів величезних черепах і оправлені в місячне срібло. Крім цього, ми не отримували ані найменших предметів розкоші. Жодних вишуканих мил, жодних парфумів чи ароматних олій. Звичайна вода, й та була холодна, наче талий лід.

Снідали ми в залі, повній безцінних ваз і статуй, серед простих піренейських меблів, виготовлених так, наче їх створив сам Бог. На столі з’являлися чудові делікатні тарілки з коштовного, вкритого живицею дерева, порцеляни або мушель, але в полумисках і мисочках лежало лише трохи хліба, паштету з гороху або риби, жменя каші чи кілька ложок супу. І все. Принаймні так було зазвичай. Коли батько не мусив правити, він сам виходив з імператорського палацу і повертався до свого павільйону. Тоді ми вечеряли з ним біля вогнища або в саду серед скель, струмків і вигнутих драгомерій, а на столі з’являлися десятки вишуканих страв. Тоді поверталося наше дитинство. Ми слухали, як матір грає на сітарі і наспівує кірененські казки, а батько оповідає веселі історії. Але ми не завжди бачили батьків. Зазвичай з нами був лише Вчитель, крижана вода, грубий одяг і скромна їжа. Нескінченні години тренувань. Каліграфія, мови, стратегія, історія, поезія, політика, верхова їзда, стрільба з лука, володіння списом, палицею, мечем, ножем, двома шаблями, рукопашний бій і плавання.

До десятого року життя я навіть не здогадувався, що я — майбутній правитель. Я жив при дворі, що складався з безлічі павільйонів, збудованих моїм дідом серед садів, які називали Притулком Хмар. Двір був точною копією резиденцій поважних родів тих земель, з яких ми походимо. Десь над ним височів імператорський палац, але там ми бували рідко. Ми навіть не дивилися в той бік. Усім нашим світом був двір і Притулок Хмар. Тут у нас були дерева і квіти, проточна вода і ставки, що виглядали мов озера, скелі і стежки, посипані білим гравієм. Ані двір, ані сад у такому вигляді не могли б тут повстати до встановлення нашої династії. До того, як перший з моїх предків посів Тигрячий Трон. Сад був чисто кірененський. Він мав пробуджувати в людині спокій і рівновагу духу, що випливали з природної гармонії. Виглядав, як дикий куточок, обдарований досконалою красою. Був гімном на честь Творця. Кожне дерево нагадувало скульптуру. Кожна скеля і кожна крапля води були на своєму місці. Дикі, але сповнені рівноваги. Для нас, кірененців, краса — це приморські гори і струмки.

Амітрайські імператори завжди мешкали в палаці, а їхні сади були майже пустельними ділянками, де дерева, кущі та квіти росли рівними квадратами, наче візерунок на рушнику. Їхній сад водночас нагадував степ і розкішний килим. Служив для верхової їзди і мав виглядати красиво з вікна палацу. Для них краса — відкритий, голий степ, де розпускаються квіти.

Інколи, під час Свята Коней, тут ставили величезний, смердючий повстяний намет, розставляли в ньому оздоблені золотом і дорогоцінним камінням жахливі меблі з буйволової кістки. Імператор