Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Зерно плавало в ємності, як слизький зеленуватий пуголовок. Драккайнен засунув туди шприц і почав накачувати повітря мірними рухами поршня.

— Якби ми мали більше часу, — пояснював він, — якби я вмів говорити з кіньми або принаймні краще знав твою біологію замість загальних, недбалих і неточних дрібниць, які в нас були… Але є, як є.

Він зітхнув і підійшов до жеребця, ховаючи лискучий шприц у руці.

— Почуваюся жахливо, — запевнив він тварину, лівою рукою погладжуючи її голову, а потім чорний ніс. Кінь забурчав, що прозвучало майже приязно. Драккайнен зітхнув, підвів другу руку, впевненим рухом увіп’яв тварині кінчик шприца в ніздрю і натиснув поршень.

Кінь жахливо вереснув і став дибки, а потім різко смикнувся, натягуючи мотузку. Драккайнен відскочив, уникаючи потужного удару в голову, і перекотився по траві. Ласо врізалося в шию тварини і кінь, замість того щоб ревіти, захрипів. Його очі вилізли з орбіт, на морді проступила піна. Не в змозі до нього підійти, щоб зняти зашморг, Вуко дістав ножа й обрізав мотузку біля стовбура дерева. Кінь рвонув, немов ракета, брикаючи то передніми, то задніми ногами, перескочив через низький чагарник і погнав у ліс.

Драккайнен сховав ніж.

«Але ж я сучий син, — подумав із подивом. — Почуваюся так, наче зарізав дельфіна».

Він повернувся і остовпів. У його сумках порпалася велика, розміром із гусака, чорна птаха з величезною головою і потужним, як вістря льодоруба, дзьобом.

— Це неймовірно! — гаркнув Драккайнен з приголомшеним обуренням. — Забирайся геть!

Птах схилив голову, дивлячись на Драккайнена, блиснув білими повіками, після чого хамським і хрипким тоном, але абсолютно чітко повторив:

— Забирайся!

Розкидав дзьобом розсипані речі й знайшов шматок сушеної ковбаси, який відразу ж і проковтнув, не звертаючи уваги ні на крики, ні на дикі стрибки Подорожнього. Драккайнен мчав через галявину, вигукуючи найгірші фінські лайки, але, припадаючи на хвору ногу, не мав жодного шансу. Птах дзьобав купу його речей, які тепер виглядали так, немов по них рубанули киркою. Коли підвів голову, з його дзьоба стирчала маленька трубочка, що відблискувала металом.

Зерно.

— Ні! — волав Драккайнен. — Негайно виплюнь!

Птах вдарив широкими крилами і злетів над галявиною. Не надто поспішаючи.

— Та щоб ти вдавився! — кричав чоловік. — Щоб ти в пеклі лосю відсмоктав, проклятий вилупку!

Але ворон вже високо злетів над деревами.

— Так каркни ти переможно, сучий сину! — кричав йому вслід Драккайнен. — Каркни і виплюнь це! Щоб ти ним захлинувся, виродку!

Оглянув речі. Казанок був продірявлений і — що ще гірше — вмістилище останньої зернини погнулося. Лаючись, він відклав шприца й позбирав інші речі, а потім почав складати лук.

— Ніколи більше, ніколи! — процідив, монтуючи обидві дуги і насаджуючи систему блоків. Якщо крук проковтне цілу ємність — нічого не станеться. Через дурного птаха людині тепер доведеться вбивати воронів десятками, а потім їх патрати. Заняття на роки. Хіба що падлюка прикрасить зерном своє гніздо, як це роблять сороки. Безнадійно.

— І чому ти не зжер щось інше? — крикнув він, скинувши голову в небо. — Тобі моєї здобичі не вистачило?! Не міг нажертися золота, якщо вже потягнуло на щось блискуче?

У нього була пара стріл, які слід було скрутити. Але все одно мусив чекати. Більше нічого не поробиш.

Він знову натягнув обладунок, позбирав своє спорядження і повернувся до затоки, де досі височів його курінь. Йому здавалося, що вже починає тут облаштовуватися.

Знову розпалив багаття, остаточно з’єднав всі елементи лука, спеціальним ключем скрутив і натягнув кількаметрову тятиву, пропущену через систему блоків. Добре загострених стріл було всього п’ять, але у нього залишався неабиякий запас наконечників у спеціальному мішечку.

Вуко схопив мачете і рушив на пошуки матеріалу для стріл.

Це забрало чимало часу: знайти в природних умовах досить рівні гілки — не найпростіше завдання. Взагалі-то виготовлення стріл має тривати цілу зиму: відібрані гілки, обтяжені знизу грузилами, вішають десь у сухому місці і чекають, поки вони просохнуть і стануть ідеально рівними, і тільки потім прикріплюють до них пір’я та вістря.

Я сиджу і роблю стріли. Це заспокійливе заняття. Люди з примітивних культур проводять таким чином більшу частину вільного часу. Роблять стріли, лагодять упряж і обладунки, шиють одяг. Це потрібно робити безперервно, і мені потрібно до цього звикати. Повний золота пояс тут нічого не змінить. Я не можу викликати таксі, поїхати в супермаркет і купити там собі пучок стріл або пачку ризото з дарами моря. Напевно десь є базар, але мало хто продає чоботи, стріли, лук, булки чи масло. Кожен робить такі речі сам. Кожен сам годує курей, пече хліб, тче ковдри і варить пиво.

Ти можеш десь купити цвяхів або гачків, але тут немає промтоварів. Це землеробська культура.

Прогулявшись серед кущів, я знаходжу чотири пера різної величини, які придадуться для оперення. Розділяю їх навпіл, надрізаю кінчики, закріплюю пір’я живицею та ниткою. За дві години роботи у мене є шість нових стріл.

Якийсь час я стріляю в купу піску між високими валунами на березі. Повертаю свої навички. Стріли летять по-різному, тож намагаюся прорахувати поправку, аж урешті за кожним вистрілом починаю влучати в м’ясистий лист, розміщений на схилі як ціль.

Мій лук із блоковим натягненням лупить із силою сімдесят фунтів, але завдяки блоку натягується як тридцятифунтовий — стріли встромляються в пісок аж по пір’я. Після години вправ