Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Я вірю в те, що бачив.

А бачив я армію чудовиськ, що рухалась рікою.

Черговий ранок без кави, мила і зубної пасти. Я знаходжу пекельно кислі, слизькі ягоди і жую їх. Терпкий, повний дубильних речовин сік зводить вилиці і чистить мені зуби. Він не токсичний, але й не смачний. У мене не буде карієсу — як не буде і грипу або чуми, але день, розпочатий без ментолової піни на губах і з зубами, шорсткими від нальоту, відразу стає якимось неохайним.

Я сиджу біля невеликого ранкового вогнища і їм вчорашню запечену рибу.

Цивілізація жахливо обтяжлива. Метушлива й галаслива, вона панує і влазить у будь-який закуток. І незважаючи на це, мені постійно чогось бракує. То газет, то мережевого радіо, то кави, то апельсинового соку. Постійно чогось хочеться.

І неодмінно того, чого у мене немає.

Тут є лише окріп з медом, який закінчиться за кілька днів, жорстке жирне м’ясо, схоже на вугря, небо, ліс, оточений горами, і кришталевий фйорд. Я хочу почитати книжку, подивитися голофільм, хочу сходити в елегантне конобе і випити капучино, дивлячись на білі середземноморські яхти. Хочу чисту сорочку і білі штани. Цікаво, чи мене коли-небудь відпустить.

Поки ж я постійно відчуваю жахливі незручності. Очікування на березі фйорда нестерпне. Треба бути терплячим.

Я починаю хвилюватися. Не слід було покладатися на зерно. Треба було приручити коня нормальними, людськими методами. Як кожен мешканець Узбережжя. Але ні, я — продукт своєї цивілізації і, якщо можу скоротити шлях, точно це зроблю. Якщо під рукою буде якась технологія, використаю її — неважливо, потрібно це чи ні. Тому що так же краще, точніше й науковіше.

Зерно вже повинно активізуватися. Можливо, воно вбило нещасну тварину або довело до божевілля. Повинно спрацювати, але ж це тільки теорія, вигадана якимось яйцеголовим вченим. Теорія, на яку я нерозважливо купився замість того, щоб скористатися мізками.

Я блукаю лісом, який наводить на думку про південну Карелію. Скелі, хвойні дерева, покручені гілки. Якщо вже мені нічого робити — варто пошукати їжу. Я знаю кілька видів їстівних грибів і лишайників, знаю, як розпізнати їстівні частини дерев і лісові плоди. Сподіваюся на якогось кабана чи оленя. Нічого. Околиці наче вимерли.

Знаходжу лише жменю горіхів і кілька схожих на трюфелі грибів.

Близько полудня бачу ворона. Той кружляє по небу, як чорний хрест, виглядаючи здобич так само безрезультатно, як і я. Я ж іду за ним слідом, намагаючись не втратити його з поля зору. Нарешті він сідає на дереві за якихось двісті метрів. Тепер він уже мій. Я концентруюся і дивлюся крізь коліматори цифралу, намагаючись розпізнати, мій це злодюга чи ні. А за мить він падає, б’ється об гілки і сіпається в конвульсіях на землі, прошитий стрілою.

За кілька хвилин я витираю об мох кров із ножа, вже знаючи, що це не мій птах. Єдина користь — це жменя чорного, лискучого пір’я, яке я забираю із собою.

Мій кінь — перше, що я бачу, повернувшись до табору. Увіткнувши велику горбоносу голову в курінь, він стоїть на білій гальці пляжу і обнюхує моє ліжко. Відчуває мою присутність і видає серію громоподібних звуків, після чого летить галопом прямо на мене. Я обережно відкладаю на землю пір’я, горіхи, гриби і стою, готовий тікати.

Він підскакує до мене, притискаючи вуха, верещить, танцює навколо, пхає голову мені під пахву, ледь не перекидаючи, але я бачу, що це радість, а не гнів, і мені соромно.

Погладжуючи оксамитове хутро на шиї, обіймаю його і по-індіанськи притискаю свій лоб до його чола в пласкому місці між очима — там, де під клиновидною пазухою, ймовірно, вгніздився резонатор.

«Друже, я сумував, — думає кінь. — Друг. Шеф. Кінь був один».

Я відчуваю його голос, немов вібрацію, що проникає мені в череп. Дивний чужий звук, що лунає в голові, звук, від якого сверблять зуби.

Гладжу велику голову по носі, по самі оксамитові м’які ніздрі і спритні губи, схожі на кінчик слонячого хобота.

— Твоє ім’я Ядран, — шепочу йому. — Моє ім’я — Вуко.

«Ядрам, — повторює кінь. — Вуко і Ядрам зараз разом?»

— Так, — відповідаю. — Разом.

Вдалося. Мабуть. У такому випадку він мав знати з десяток-два команд, задля безпеки промовлених хорватською і польською. Він і цирковий кінь, і бойовий скакун водночас. Зо п’ять років тренувань, які проводилися з жереб’ячого віку, сховані в крихітному слизькому пуголовку, який пробрався в його голову.

«Ядрам тепер інший».

— Тепер усе по-іншому, — кажу я. — Ти вже не боїшся вогню, не боїшся скакати, навіть якщо не знаєш, що там, за перешкодою. Не злякаєшся гуркоту, спалахів або раптового руху. Не будеш тікати, хіба що я тобі накажу. Тепер ти бачиш у темряві і не захворієш.

Я накладаю чепрак і упряж. Нарешті. Беру в руки сідло, яке досі носив на власному загривку.

Він стоїть терпляче і тільки стриже вухами, коли затягую попругу. Підставляє голову під шиповану вуздечку і слухняно хапає зубами незвичне вудило, спроектоване для щелеп — таких, як у нього.

Потім гальковий пляж на березі фйорда перетворюється на циркову арену. Кінь відступає, робить повороти, вкладається і схоплюється за командою. Слухняний, як мотоцикл. Роки тренувань в одній капсулі. Шоу Буффало Білла.

Навіть шкода, що ніхто не бачить.

На вечерю я розігріваю один із військових пайків, які забрав на