Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко
— І не тільки на Ланс-Оелі, а й, гадаю, на всіх Гранях. Але з одним суттєвим уточненням: рівень технолоґічної цивілізації. Навряд чи щось заважатиме розвиткові нетехнолоґічної сфери та вдосконаленню побуту в межах, що їх дозволяє елементарна механіка, гідравліка, теплофізика, неорганічна хімія тощо.
На якийсь час я замислився.
— А знаєш, — сказав нарешті, — в твоїх припущеннях є певна логіка. Судячи з того, що ми почули від Шако та Суальди, на Гранях дуже розвинена маґія; тут вона така ж цариця наук, як у нас фізика. А що, власне, є маґія, як не локальне порушення усталених законів природи за умов їхньої глобальної незмінності? І твій принцип обмеження технолоґічного прогресу — це, вочевидь, плата за мінливість світів Граней. А це дає великі можливості для розвитку маґії. І навпаки: на Землі-Основі паранормальні явища — рідкість, інакше ніхто б і гадки не мав втрачати глузд через якийсь там зачарований тролейбус; зате перед фізичними науками там відкриваються неозорі перспективи.
(Наступного дня і в першій же книзі, яку я взявся читати, знайшлося підтвердження наших здогадів. Сталість Основи зумовлювала розвиток на ній технолоґічної цивілізації, а мінливість Граней породжувала цивілізацію ментально-маґічну.)
Ми обоє мовчали, а потім я з сумом промовив:
— Боюся, про комп’ютери годі й мріяти.
Інна ствердно кивнула.
— І все ж, — сказала вона, — мені подобається цей світ.
— Мені також, — погодився я й міцніше обняв її. — Для нас це справжній рай. І не в якомусь курені, а в справжнісінькому палаці. От якби ще тут працювали комп’ютери… Ай! До дідька комп’ютери!
З цими словами я підібрав поділ її сукні й сунув руку під спідниці. Інна лукаво всміхнулася, ніби давно чекала цього.
— Ага! — промовив я вдоволено. — Ти не надягла трусики.
— Я ж знала, що ти перевіриш, — відповіла вона, схиливши голову до мого плеча. — І не хотіла розчаровувати тебе. Чого не зробиш для коханого.
— Ти просто диво! — захоплено сказав я й поклав Інну на траву. — Ану спробуймо, наскільки це зручно.
— Просто тут? — розгубилася вона.
— Просто тут, — підтвердив я, закочуючи її спідниці й приспускаючи панчохи. — І негайно.
Інна зітхнула, проте не стала заперечувати, а за своїм звичаєм, розслабилась і цілком віддала мені ініціативу. Зрозуміло, я сприйняв це за знак згоди і тому дуже здивувався, коли за якусь хвилину вона раптом відштовхнула мене, ледве не втрапивши коліном у пах, сіла в траві й поспіхом підтягнула панчохи.
— Що сталося, любонько? — запитав я, спантеличено дивлячись на неї.
— Це погана ідея, — пояснила Інна, підвівшись і поправляючи сукню. — Тут невдале місце для таких розваг. Ми у всіх на очах.
— У кого „у всіх“?
Інна кивнула в бік лісу:
— Та хоч у тих двох, що їдуть сюди.
Я поглянув у вказаному напрямку, відразу схопився на ноги й надягнув капелюха. До нас швидко наближалися дві постаті.
— Прокляття! — вилаявся я спересердя. — Вештаються тут усякі, не дають дружиноньку приголубити… Цікаво, кого це дідько несе?
Дідько ніс двох коней без вершників. Коли вони надбігли й зупинилися перед нами, я якось зразу збагнув, що один з них — жеребець, а друга — лошиця. Жеребець був сірий у яблуках, лошиця — геть біла, з надзвичайно довгою й розкішною гривою. Обоє були споряджені в чудову новеньку збрую, причому сідло на лошиці було жіноче.
А втім, усе це я відзначив мимохідь. Мою увагу негайно привернув погляд жеребця, по-людському розумний і дуже-дуже знайомий.
— Яка краса! — замилувано проказала Інна й несміливо простягнула руку до лошиці. — Такі гарні коники…
Кінь форкнув.
— Ще б пак, гарні, — озвався він з відчутним сарказмом у голосі. — Що тут сказати, гарні ви коники викидаєте! Дуже мило й дотепно з вашого боку.
— Леопольде! — вигукнули ми з Інною. — Це ти?!
— Авжеж я, можете не сумніватися. А це, — він кивнув у бік лошиці, — Лаура. Бідолашна кицька! Непросте було діло заспокоїти її, коли ви отак ґвалтовно, без попередження, перекинули нас на коней.
— Ти вже даруй, котику, — сказав я. — Ми не хотіли цього, їй-богу. Для нас це така ж несподіванка… Як ти почуваєшся?
— Та що я! Зі мною все гаразд, мені не вперше бути конем. Крім того, я радий знов опинитися в рідних краях.
— У рідних краях, кажеш?
— Атож. Тут я народився і зріс. Тут я і жив, аж поки Метр не забрав мене. Це було взимку… До речі, Метр зараз удома?
— Ні, — відповів я, вирячивши з подиву очі. — Він же помер!
— Помер? — перепитав Леопольд і труснув гривою. — Що ж, шкода, звичайно. Та нічого не вдієш — усі ми смертні.
Я вже відкрив був рота, щоб нагадати йому його ж розповідь про Метрову смерть, однак Інна випередила мене:
— Леопольде („…А ти, Владе, помовч, у мене виник один здогад…“), скажи, як ти опинився в Києві?
— А хіба я не розповідав? Дивно… Метр забрав мене звідси й переніс у незнайоме місто…
— Це був Київ?
— Так, згодом я дізнався, що це місто називається Київ.
— Ну, а далі що?
Кіт… даруйте, кінь знову труснув гривою і голосно форкнув.
— Метр подивився мені в вічі — але ж і погляд у нього, скажу вам! — і промовив: „Тепер шукай собі нових господарів“… Ага! Он воно
