Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Я побачив, що труп Терена лежить біля його фургона, а в руці в нього — зламаний меч. Його звична зелено-сіра одіж була мокрою та червоною від крові. Одна нога в нього була неприродно зігнута, а з-під шкіри визирала розколота кістка — дуже-дуже біла.
Я стояв і не міг відвести погляд від Терена, від сірої сорочки, від червоної крові, від білої кістки. Я витріщився так, наче це була схема в книжці, яку я намагався зрозуміти. У мене застигло все тіло. Думки неначе пробивалися до мене.
Якась маленька розважлива частинка мого «я» усвідомила, що я глибоко вражений. Вона нагадувала мені про це знов і знов. Мені ледь вистачило всього, чого навчив мене Бен, щоб перестати про неї думати. Я не хотів думати про побачене. Я не хотів знати, що тут сталося. Я не хотів знати, що це означає.
Не знаю, скільки часу минуло, але зрештою в мене просто перед очима протягнулася цівка диму. Я, ошелешений, сів біля найближчого багаття. Воно належало Шанді, і над ним висів, киплячи, невеличкий казанок, в якому варилася картопля; посеред цього хаосу він здавався дивовижно знайомим.
Я зосередився на казані. Хоч щось нормальне. Потицяв паличкою в його вміст і побачив, що картопля вже зварилася. Нормально. Я зняв казан з вогню та поставив його на землю поруч із трупом Шанді. Одяг висів на ній клаптями. Я спробував прибрати волосся з її обличчя, і моя рука стала липкою від крові. У її скляних порожніх очах відбивалося світло від багаття.
Я стояв і безцільно дивився навсібіч. Тепер Тріпів намет уже був повністю охоплений полум’ям, а фургон Шанді одним колесом стояв у Маріоновій ватрі. Усе полум’я мало синюватий відтінок, через що пейзаж видавався фантастичним, наче уві сні.
Я почув голоси. Зазирнувши за ріг фургона Шанді, я побачив кількох незнайомих чоловіків і жінок, які сиділи довкола багаття. Багаття моїх батьків. Мені запаморочилося в голові, і я потягнувся до колеса фургона, щоб не впасти. Коли я схопився за нього, залізні смуги, що надавали колесу міцності, покришилися від мого дотику, відпадаючи жорсткими шматками брунатної іржі. Коли я прибрав руку, колесо зарипіло й почало тріскатися. Я відступив, а воно тим часом не витримало, і фургон розколовся так, неначе дерево, з якого він був зроблений, було гнилим, як старий пень.
Тепер мені було чудово видно багаття. Один із чоловіків перекинувся назад і підвівся з оголеним мечем. Дивлячись, як він рухається, я згадав, як ртуть викочується з банки на стільницю — невимушено та м’яко. Обличчя в нього було напружене, а тіло, навпаки, розслаблене, ніби він щойно підвівся й потягнувся.
Меч у нього був світлий і вишуканий. Рухаючись, він розсікав повітря з різким звуком. Я мимоволі згадав тишу, яка западає в найхолодніші дні зими, коли дихати боляче і все завмирає.
Він стояв за два десятки футів від мене, але мені чудово було його видно в дедалі тьмянішому світлі призахідного сонця. Я пам’ятаю його не менш чітко, ніж рідну матір, а часом навіть краще. Обличчя в нього було вузьке й гостре, відзначалося бездоганною порцеляновою красою. Волосся сягало його пліч та обрамляло лице вільними кучерями кольору інію. Він був блідий, як зима. Усе в ньому було холодним, гострим і білим.
Окрім очей. Вони були чорні, як у козла, але без райдужних оболонок. Його очі були схожими на його меч, і ні вони, ні меч не відбивали світла призахідного сонця.
Побачивши мене, він розслабився. Опустив кінець меча й усміхнувся, показавши бездоганні зуби кольору слонової кістки. Це було обличчя нічного кошмару. Я відчув, як крізь розгубленість, в яку я загорнувся, наче в товсту ковдру для захисту, проникло гостре відчуття. Щось глибоко занурило обидві руки мені в груди і вчепилося. Можливо, тоді я вперше в житті по-справжньому злякався.
Біля багаття захихотів лисий чолов’яга з сивою бородою.
— Здається, ми впустили кроленятко. Обережно, Попеле, у нього можуть бути гострі зубки.
Чоловік, який звався Попелом, повернув меч у піхви зі звуком, з яким тріскається дерево під вагою зимового льоду. Тримаючись на відстані, він став на коліна. Мені знову згадалось, як рухається ртуть. Тепер, коли він дивився мені просто у вічі, у його матово-чорних очах з’явилася тривога.
— Як тебе звати, хлопче?
Я стояв і нічого не казав. Застиг, як наполохана олениця.
Попіл зітхнув і на мить опустив погляд на землю. Коли він поглянув на мене знову, я побачив, як на мене порожніми очима пильно дивиться жаль.
— Юначе, — промовив він, — де ваші батьки? — Якусь мить він дивився мені у вічі, а тоді озирнувся за плече на багаття, коло якого сиділи інші.
— Хтось знає, де його батьки?
Дехто з них усміхнувся, жорстоко й холодно, ніби втішившись особливо добрим жартом. Один чи двоє розсміялися вголос. Попіл знову повернувся до мене, і жаль спав із його обличчя, наче тріснута маска, залишивши по собі тільки кошмарну усмішку.
— Це багаття твоїх батьків? — запитав він із жахливою насолодою в голосі.
Я отетеріло кивнув.
Його усмішка поволі стухла. Він незворушно зазирнув углиб мене. Голос у нього був тихий, холодний і різкий.
— Чиїсь батьки, — промовив він, — співали дуже поганих пісень.
— Попеле, — долинув спокійний голос від багаття.
Він роздратовано примружив чорні очі.
— Що? — прошипів він.
— Ти ось-ось спровокуєш моє невдоволення. Цей не зробив нічого. Накрий його м’якою, безболісною ковдрою сну. — На останньому слові спокійний голос трохи здригнувся, неначе його важко було вимовити.
Цей голос належав чоловікові, який сидів осторонь від решти, оповитий тінню, край багаття. Хоча небо ще осявав захід сонця й між багаттям і місцем, де сидів він, не було нічого, тінь зібралася довкола нього густою олією. Вогонь тріщав і танцював, жвавий і теплий, трохи синюватий, але жоден спалах його світла не наближався до цього чоловіка. Біля його голови тінь була густішою. Мені було трохи видно глибокий каптур, як у деяких священнослужителів, але під ним тіні були настільки густими, що вдивлятись у них було все одно що зазирати до криниці опівночі.
Попіл глянув на затіненого, а тоді відвернувся.
— А ти, можна сказати, спостерігач, Галіаксе, — огризнувся він.
— А ти, здається, забуваєш нашу мету, —
