Джинґо - Террі Пратчетт

— Шкода, що до цього дійшло, — сказав він сухо. 

— І не кажіть. Але настає пора, коли слів вже недостатньо. 

— Тут я з вами згідний. Тоді настає час перевірити свою міць. 

Ваймз із жахом в очах метав погляд з одного обличчя на інше. 

— Ми, звісно, дамо вам час, щоб ви покинули посольство. Принаймні те, що від нього лишилося. 

— Дякуємо за вашу щедрість. Ми, звісно, теж відплатимо тим самим. — Каліф злегка вклонився. 

Іржавський теж. 

— Зрештою, тільки тому, що наші країни воюють, не означає, що ми не можемо поважати один одного, як друзі, — сказав лорд Іржавський. 

— Що? Ще й як означає! — не витримав Ваймз. — Я не вірю власним вухам! Ви не можете просто стояти тут і… милостиві боги, що трапилося з дипломатією? 

— Війна, Ваймзе, це продовження дипломатії іншими засобами[15], — сказав лорд Іржавський. — Ви би знали про це, якби були справжнім джентльменом. 

— А ви, хапонці, такі ж гнилі, — правив своєї Ваймз. — Як та запліснявіла баранина, яку продає Дженкінс. У вас усіх овечий сказ. Ви не можете просто стояти і… 

— Сер Семюел, ви щойно розпинались про те, що ви мирний житель, — сказав Іржавський. — Тож вам тут не місце! 

Ваймз навіть не відсалютував, а просто розвернувся і вийшов з кімнати. Решта загону мовчки пішла слідом за ним назад до Псевдополь-Ярду. 

— Я сказав йому, що може засунути свій наказ куди сонце не світить, — сказав сержант Колон, коли вони переходили Латунний міст. 

— Атож, — беземоційно мовив Ваймз. — Молодець. 

— Прямо йому в лице. «Куди сонце не світить». Ось так просто, — не заспокоювався Колон. І важко було сказати напевно, чи його розпирає від гордості, чи мучить страх. 

— Боюся, що теоретично лорд Іржавський має рацію, — озвався Морква. 

— Та ну? 

— Так, пане Ваймз. Безпека міста понад усе, тому коли зброя говорить, цивільна влада підпорядковується військовому командуванню. 

— Ха. 

— Я сказав йому, — мовив Фред Колон. — «Прямісько куди сонце не світить». 

— Заступник посла і словом не обмовився про принца Куфуру, — мовив Морква. — Дивно якось. 

— Я іду додому, — повідомив Ваймз. 

— Ми вже майже на місці, сер, — сказав Морква. 

— Я маю на увазі додому. Мені треба поспати. 

— Так, сер. Що передати хлопцям, сер? 

— Кажіть, що хочете. 

— Я подивився йому прямо в очі й сказав «засуньте свій наказ прямісько куди…» — замріяно бурмотів сержант Колон. 

— Хочите, шоб я з хлопаками потім розібравсі з тим Іржавским? — запитав Щебінь. — Бо мені не тєжко. Він мусе бути в чомусь винний. 

— Ні! 

Голова Ваймза була настільки невагомою, що він ледве торкався землі, коли йшов. Він залишив їх біля Ярду, дозволивши своїй голові потягнути його далі на пагорб і за ріг, і в будинок, і повз його вражену дружину, і вгору сходами, і в спальню, де він впав на ліжко, розпластавшись у повний зріст і заснув ще до того, як його голова торкнулась подушки. 

О дев’ятій годині наступного ранку Брод-Веєм марширували перші новобранці важкої піхоти лорда Вентурі. Вартові вийшли подивитися. Більше їм не було що робити. 

— Це, бува, не дворецький пана Ваймза? — запитала Анґва, показуючи на незграбну постать Віллікінса в першій шерензі. 

— Та, а це його кухарчук б’є в барабан попереду, — додав Ноббі. 

— Ти ж… служив, чи не так, Фреде? — запитав Морква, коли парад пройшов повз. 

— Саме так, сер. У першому полку важкої піхоти герцога Еорльського, сер. Фазанові скубальники. 

— Прошу? — перепитала Анґва. 

— Назвисько полка, міс. О, це давня історія. Розбивши табір на чиємусь земельному володінні, вони натрапили на велику кількість фазанових загонів і, ну знаєте, їли те, що давала земля і таке інше… цейво, відтоді ми носимо на шоломах фазанове пір’я. Бо така традиція, розумієте? 

Вже і так старе обличчя Фреда поморщилося в м’якому виразі людини, на яку напала ностальгія. 

— У нас навіть була стройова пісня, — сказав він. — А її, між іншим, не так вже й легко було співати. Е… пробачте, міс? 

— А, та не зважайте, сержанте, — мовила Анґва. — Я часто сміюсь без причини. 

Фред Колон знову замріяно задивився в нікуди. 

— А до цього я був у лавах Середньовагової піхоти герцога Квірмського. З ними я чимало побачив. 

— Я в цьому не сумніваюся, — сказав Морква, поки Анґва тішилася, цинічно розмірковуючи про відстань, з якої Фред спостерігав передовий пункт. — Твоя видатна військова кар’єра вочевидь залишила тобі багато приємних спогадів. 

— Дівчатам подобалась уніформа, — сказав Фред Колон, а між рядків читалося, що інколи юнаку доводилося вдаватися до всіх можливих методів. — І… ну-у-у… 

— Так, сержанте? 

Колон зніяковів, ніби напнуте спіднє минулого впиралося в матню спогадів. 

— Було… простіше, сер. Ніж бути копом, тобто. Маю на увазі, ти солдат, правильно, а інші хлопи — твої вороги. Ви приходите на якесь велике поле, і всі шикуються в рядочки, а тоді якийсь хлопака з шоломом у пір’ї віддає наказ, і ви всі шикуєтесь великими кутами… 

— Святі небеса, невже люди справді це роблять? Я думав, так лише креслять плани битв! 

— Ну, старий герцог, сер, усе робив як книжка пише… в будь-якому разі, ви просто пильнуєте, що там у вас за спиною, і мочите всіх, чия уніформа відрізняється від вашої. Але… — обличчя Фреда скрутило від болісної думки, — коли ти полісмен, то без карти неможливо відрізнити добрих хлопців від поганих, і це факт, міс. 

— Але… існують правила ведення, чи не так? 

— Ну, так… але коли з неба хлющить, а ти по пістру… по пояс в дохлих конях, і хтось віддає тобі наказ, у тебе нема часу читати книжку правил, міс. І то майже вся книжка про те, коли можна бути підстреленим, а коли — нє, сер. 

— О, я впевнений, сержанте, що там ще щось пише. 

— Можливо, сер, — Колон дипломатично уступив. 

— Я переконаний, у ній чимало пише про те, що не можна вбивати солдатів противника, які здалися в полон, наприклад. 

— О, таке там є, капітане. Але там, ясно шо, ні слова про те, що їх не можна трохи віддухопелити. Зробити так, щоби вони тебе запам’ятали. 

— Ти ж не про тортури? — мовила Анґва. 

— О, ні, міс. Але… — ностальгія Колона змінилась травматичними спогадами чорних днів, —…коли в твого найліпшого приятеля стирчить з ока стріла, а довкола тебе верещать люди й коні, а тобі страшно до всира… тобі дійсно страшно, і тут ти наштовхуєшся на ворога… скажімо так, чомусь тобі раптом дуже хочеться його… копнути. Так… чисто… шоб через двадцять років йому скрутило на мороз ногу, і він згадав, шо натворив, от і все. 

Покопирсавшись у кишені, він дістав звідти малесеньку книжечку і підніс її, щоб усі могли побачити. 

— Вона належала моєму прапрадіду, — сказав він. — Він пішов воювати з Псевдополем, і моя прапрабаба дала йому цей молитовник для солдатів, бо, повірте мені на слово, ви будете згадувати всі молитви, і він засунув її у верхню кишеньку своєї куртки, бо не міг собі дозволити обладунки, і вже на наступний день битви — фі-і-і-іть, невідомо звідки прилітає стріла і — бац — проштрикує книжечку аж до останньої сторінки, нате подивіться. Бачите цю дірку? 

— Дивовижа, — погодився Морква. 

— Ага, певно вона, — сказав сержант. Він сумовито глянув на потріпану книжечку. — Шкода, вона не врятувала від