Джинґо - Террі Пратчетт

— Цій місцині війна піде на користь, — за якийсь час озвався сержант Колон. — Дасть людям стрижень. Бо останнім часом усе іде шкереберть. 

— Не як у дитинстві, сержанте. 

— Геть не як у дитинстві, Ноббі. 

— В ті часи люди довіряли одні одним, чи не так, сержанте? 

— Люди довіряли одні одним, Ноббі. 

— Так, сержанте. Я знаю. І їм не обов’язково було замикати двері до своїх домівок, правда? 

— Атож, Ноббі. І люди завжди бути готові прийти на допомогу. Постійно шастали по чужих хатах. 

— Правда, сержанте, — пристрасно мовив Ноббі. — Точно знаю, що на нашій вулиці ніколи не замикали двері. 

— Ось і я про це. Я це і хотів сказати. 

— А все тому, що нахаби умудрялись навіть замки красти. 

Колон замислився над цим зізнанням. 

— Так, Ноббі, але вони принаймні одні в одних цупили. Не те, щоб вони були чужоземцями. 

— Правильно. 

Вони ще якийсь час ішли, кожен заглиблений у власні думи. 

— Сержанте? 

— Так, Ноббі? 

— Де є Навиданія? 

— Навиданія? 

— То має бути якась місцина. Там, здається, дуже тепло? 

— А, Навиданія, — зметикував Колон. Він на ходу вигадував. — Точно. Авжеж. Вона належить Хапонії. Так. Там дуже багато піску. І гір. І звідти експортують фініки. А тобі для чого? 

— А… та так, просто. 

— Ноббі? 

— Так, сержанте? 

— Чого ти носишся з цією книженцією? 

— Ха, маю геніальну ідею, сержанте. Я чув, як ти розповідав про книжку свого прапрадіда, тому взяв цю книгу в Умивальні на випадок війни. Це «Книга Ома». П’ять дюймів завтовшки. 

— Трохи великувата для нагрудної кишеньки, Ноббі. Якщо вже відверто, вона і для візка великувата. 

— Я думав змайструвати лямки, щоб на них носити. Думаю, навіть стріла з великого лука не простромить її далі, ніж до апокрифа. 

Знайомий скрип змусив їх підняти очі. 

Голова хапонця погойдувалася на вітрі. 

— Може, по кухлику? — запропонував сержант Колон. — Великий Анджі варить просто божественне пиво. 

— Краще не треба, сержанте. Пан Ваймз не дуже в гуморі. 

Колон зітхнув. 

— Твоя правда. 

Ноббі знову глянув на голову. Вона була з дерева. За кілька століть вона зібрала на собі не один шар фарби. Як на людину, якій більше не треба купляти собі сорочки, хапонець той дуже радісно всміхався. 

— «Голова хапонця». Мій дідусь казав, що його дідусь застав ті часи, коли вона ще була справжньою, — сказав Колон. — Звісно, за стільки часу вона скоцюбилась і була розміром із волоський горіх. 

— Трохи… гидко наштрикнути голову якогось гаврика замість вивіски, — сказав Ноббі 

— Ні, Ноббі. Це — воєнний трофей. Якийсь хлопака повернувся з війни із сувеніром, наштрикнув його на палю і відкрив паб. «Голова хапонця». Нехай знають. 

— А скільки мені прилітало тільки за то, шо я цупив чужі черевики, — сказав Ноббі. 

— Часи були жорсткіші, Ноббі. 

— Ти колись зустрічав хапонця, сержанте? — запитав Ноббі, коли вони зайшли на тиху вуличку. — Тобто, одного з тих дикунів. 

— Ну, ні… але знаєш що? Вони можуть мати три дружини! А це вже злочин. 

— Ага, особливо коли в мене жодної нема, — пожалівся Ноббі. 

— І в них кумедний хавчик. Карі і всяке інше. 

Ноббі замислився. 

— Як… у нас, коли ми на вечірній зміні. 

— Ну-у-у, та-а-ак — але вони його неправильно готують. 

— Ти говориш про ту рідку кашку кольору вушної сірки з горошком і смородиною, як твоя мама готувала? 

— Так! Можеш скільки завгодно копирсатися у хапонському карі, але не знайдеш там ані шматочка брукви. 

— А я чув, вони їдять баранячі очі, — повідомив Ноббі, міжнародний гастро-ґном. 

— Теж правда. 

— Не достойну звичну їжу типу баранячих яєчок чи солодкого м’яса? 

— Ем… так. 

У Колона склалося враження, що його беруть на кпини. 

— Послухай, Ноббі, справа в тому, що вони неправильного кольору, і на цьому все. 

— Молодець, Фреде, що вивідав! — похвалив його Ноббі, та так радісно, що сержант Колон майже повірив у його щирість. 

— Ну, це ж очевидно, — сказав він. 

— Ем… а який колір має бути? — запитав Ноббі. 

— Білий, ясна річ! 

— Не теракотовий? Бо ти… 

— Ти що, знущаєшся з мене, капрале Ноббс? 

— Звісно, ні, сержанте. То… якого я кольору? 

Тут сержант Колон замислився. На капралі Ноббсі можна було знайти відтінки, що відповідали всім кліматичним зонам на диску, і ще кілька, які можна було побачити лише в спеціалізованих медичних книгах. 

— Білий… білий — це стан, ну знаєш… душі, — сказав він. — Це як… чесно працювати і отримувати за це чесні гроші, щось типу цього. І регулярно митися. 

— Не відлежувати боки. 

— Атож. 

— Чи… як… денно гарувати, як Ґоріфф. 

— Ноббі… 

— Його дітей ніколи не побачиш у брудному од… 

— Ноббі, ти що, мене підбурюєш? Ти ж знаєш, що ми кращі за хапонців. Інакше, який сенс? Та якщо ми будемо з ними воювати, тебе можуть кинути під замок за такі зрадницькі балачки. 

— Ти збираєшся з ними воювати, Фреде? 

Фред Колон почухав собі підборіддя. 

— Ну, думаю, мені як досвідченому військовому доведеться… 

— Що ж ти робитимеш? Вступиш у полк та підеш на фронт? 

— Ну-у-у… мій сильний бік — це тренування, то, думаю, мені краще залишитися тут і готувати новачків. 

— Тут, тобто в тилу, ти хочеш сказати. 

— Ми всі маємо виконувати свою роботу, Ноббі. Та якби я щось вирішував, то вже стрілою летів би пригостити Шайтана Хапонського холодною сталлю. 

— І тебе не лякають їхні гострі, як бритви, мечі? 

— Я з них презирливо насміхаюсь, Ноббі. 

— А шо, як хапонці нападуть тут? Тоді ти будеш на фронті, а фронт буде в тилу. 

— Я старатимусь бути посередині… 

— Посередині фронту чи… 

— Панове? 

Вони розвернулися й побачили, що за ними йде чоловік середнього зросту, але з чудернацькою головою. Не те щоб він облисів. У нього було чимало волосся, довгого й кучерявого, що сягало йому майже до пліч, а його борода була достатньо густою, щоби прихистити курча. Але його голова попросту вивищувалась над його волоссям, як той набридливий купол. 

Він дружньо до них усміхнувся. 

— Ви, бува, не мужній сержант Колон і… — чоловік глянув на Ноббі. На його сяйливому обличчі, немов буревісні хмари, промайнули здивування, страх, цікавість і співчуття. — І той самий капрал Ноббс? — договорив він. 

— Це ми, громадянине, — підтвердив Колон. 

— А, чудово. Мені дали особливе доручення вас знайти. Знаєте, це так дивовижно. Ніхто не вривався у сарай, хоч, мушу визнати, я таки добре спроєктував замки. А мені лиш треба було замінити шкіру на шарнірах і змастити їх… о, пробачте, мене трохи занесло. Отож… у мене є для вас повідомлення… але яке?… Щось про ваші руки… — він засунув руку в глибоку брезентову торбу, витягнув звідти довгу трубу і простягнув її Ноббі. 

— Даруйте за це, — перепросив він, витягнувши меншу трубку і простягнувши її Колону. — Мусив робити все похапцем, тож у мене справді не було часу все як слід завершити, та й, відверто кажучи, матеріали не дуже… 

Колон глипнув на свою трубку. Вона була загострена з одного боку. 

— Це ракета-феєрверк, — сказав він. — На ній навіть пише «Безмір кольорових кульок і зірок»… 

— Так, ще раз прошу вибачення, — сказав чоловік, виймаючи з торби невеличку, хитромудру дерев’янометалеву конструкцію. — Можна назад трубку, капрале? — він взяв її і прикрутив з одного кінця конструкції. — Дякую… так, без мого