Джинґо - Террі Пратчетт

— Гадаю, мені самому не завадить відпочинок, — сказав він. — Ходімо, тут більше нема на що дивитися. Ходімо додому. 

— Я думав, ви сказали, що не підете… — почав було Морква, але подумки Ваймз уже його лаяв. 

— Я мав на увазі Ярд, — сказав він. — А опісля я піду додому. 

Кулька світла пропливала бібліотекою Ремкінів вздовж полиць з товстенними книгами в шкіряних палітурках. 

Сибіл знала, що більшість з них ніколи не читали. Її предки поколіннями скуповували в граверів книги і ставили їх на полиці, бо бібліотека була чимось обов’язковим — хіба ви не знали? — як кінний двір чи окреме крило для прислуги, чи якась страшна ландшафтна помилка рук Клятого Тупака Джонсона[13], хоча її дідусь встиг пристрелити чоловіка ще до того, як той завдав непоправної шкоди. 

Вона піднесла лампу трохи вище. 

Крізь коричневий лак століть на неї позирали гострі носи Ремкінів. Портрети — це ще одна річ, яку за звичкою і не замислюючись колекціонували. 

На більшості з них були зображені чоловіки — незмінно в обладунках і завжди на коні. І всі вони, всі до єдиного, боролися із заклятими ворогами Анк-Морпорка. 

Чим далі, тим сутужніше з цим були справи, і її дідусю, приміром, довелося вести експедицію через усю Якдивноляндію в пошуках заклятих ворогів, але поки він туди зібрався, всі пересварились, і заклятих ворогів тепер було хоч греблю гати. 

Раніше, звісно, було легше. 

Полки Ремкіна воювали з ворогами міста по всіх рівнинах Сто, завдаючи героїчних утрат, доволі часто — воїнам ворожої армії[14]. 

Серед натурників також було кілька жінок, жодна з яких не тримала в руках нічого важчого за рукавичку чи ручного дракончика. В їхні обов’язки здебільшого входило змотувати бинти і чекати повернення своїх чоловіків із — як вона любила думати — рішучістю та стійкістю, а також надією, що ті самі чоловіки повернуться в якомога повнішій комплектації своїх частин. 

Одначе суть полягала в тому, що вони ніколи про це не думали. Починалася війна, і вони на неї йшли. Якщо війни не було, вони її шукали. Вони навіть не вживали таких слів, як «обов’язок». Він був у них в крові. 

Вона зітхнула. Цими днями було так важко, а леді Сибіл походила з класу, який не звик до труднощів, принаймні таких, які не могли би вирішитися простим криком на слугу. П’ять століть тому один із її пращурів відітнув під час битви голову хапонцю і приніс її додому на палі. І ніхто не став про нього гірше думати, бо всі знали, що б йому відрізали хапонці, якби спіймали. З цим усе було ясно. Ти воював з ними, вони — з тобою, всі знали правила, і якщо тобі стинали голову, ти, ясна річ, потім про це не плескав. 

Звісно, зараз було краще. Але… складніше. 

А ще, ясна річ, деякі з цих стародавніх чоловіків були відсутні місяцями, а то й роками, а жінка та сім’я були для них, як бібліотека, кінний двір і Джонсонова Підривна Пагода. Вони були, і про них особливо не замислювались. Принаймні Сем був удома щодня. 

Ну, майже щодня. Але точно щоночі. 

Ну… більшість ночей, це вже напевне. 

Принаймні в них були спільні трапези. 

Ну, більшість трапез. 

Ну, принаймні вони починали більшість трапез. 

Ну, принаймні вона знала, що він завжди десь неподалік, десь там, де він брав на себе надто багато і бігав надто швидко, а люди намагалися його вбити. 

Загалом вона вважала, що їй ще дуже пощастило. 

Ваймз витріщився на Моркву, що стояв навпроти його стола. 

— То що ми маємо в результаті? — запитав він. — Чоловік, який, наскільки нам відомо, не стріляв у Принца, мертвий. Чоловік, який швидше за все стріляв… мертвий. Хтось невміло намагався підлаштувати все так, ніби хапонці заплатили Оссі. Гаразд, мені зрозумілі їхні мотиви. Фред називає це політикою. Вони наймають Сніжка, щоб той зробив усю брудну роботу, а він допомагає розбитися бідолашному тупому Оссі, і тоді Варта доводить, що хапонці заплатили Оссі, а це ще один привід для війни. А Сніжок просто змивається. Тільки хтось вирішує його проблему з лупою за нього. 

— Після того, як він щось написав, сер, — нагадав Морква. 

— А… ну так. 

Ваймз глипнув на блокнот, вилучений з кімнати Сніжка. Він був абияк зшитий із нерівних клаптів паперу, які за безцінь продають гравери. Він його нюхнув. 

— Пахне милом на кутиках, — сказав він. 

— Це його новий шампунь, — уточнив Морква. — Він його вперше використав. 

— Звідки ви знаєте? 

— Ми перерили цілу купу пляшечок, сер. 

— Гм-м. На корінці, де зшиті сторінки, наче свіжа кров… 

— Його, сер, — мовила Анґва. 

Ваймз кивнув. Ніколи не сперечайся з Анґвою про кров. 

— Але на самих сторінках немає крові… — зауважив Ваймз. — Що є досить дивно. Обезголовлення — брудна справа. З людей зазвичай аж… цвиркає. Тож першу сторінку… 

— …вирвали, сер, — мовив Морква, вишкіряючись і киваючи головою. — Але це не найцікавіше, сер. Ану, чи ви здогадаєтеся, сер! 

Ваймз глипнув на нього, я тоді підніс лампу ближче. 

— Дуже слабкі сліди письма на першій сторінці… — пробубнів він. — Не можу розгледіти… 

— Ми теж не можемо, сер. Нам відомо, що він писав олівцем, сер. Той лежав на столі. 

— Дуже слабкі сліди, — сказав Ваймз. — Такі хлопаки, як Сніжок, шкребуть на папері так, ніби хочуть його зарізати, — він швидко переглянув блокнот. — Хтось вирвав… не лише сторінку, на якій він писав, а ще й кілька під нею. 

— Розумно, чи не так, сер? Всі знають, що… 

— …можна прочитати підозрілу цидулку з відбитків на наступній сторінці, — договорив за нього Ваймз, — він знову кинув книжечку на стіл. — Гм-м. У ній міститься якесь послання, атож… 

— Може, він шантажував того, хто за всім цим стоїть? — припустила Анґва. 

— Це не в його стилі, — заперечив Ваймз. — Ні, я мав на увазі… 

Пролунав стук у двері, і всередину зайшов Фред Колон. 

— Приніс вам горня кави, — сказав він, — а внизу на вас чекає кілька ру… хапонців, пане Ваймз. Певно, прийшли вручити вам медаль і поцвенькати з вами на своїй пташиній. А якщо ви не проти пізньої вечері, місіс Ґоріфф готує козлятину з рисом під заморською підливою. 

— Думаю, мені краще до них спуститися, — сказав Ваймз. — Але я навіть не встиг помитися… 

— Зато видно, хто тут сьодня герой, — енергійно прорік Колон. 

— А, ну добре. 

Тривога захопила Ваймза десь на половині сходів. Він ніколи не натрапляв на групку громадян, охочих нагородити його медаллю, тож у нього не було багато відповідного досвіду, але люди, що збилися в тісну купку біля сержантського поста, не надто скидалися на комітет із висловлення подяки. То були хапонці. Принаймні вбрані вони були по-чужоземному, а кілька з них бачили стільки сонця, скільки в Анк-Морпорку навіть не світить. До Ваймза підкралося відчуття, що Хапонія була настільки великою, що його місто і рівнини Сто разом узяті загубились би в ній, тож там має бути місце для всіх народів, у тому числі й для цього коротуна в фесці, яким аж трусило від обурення. 

— Це ти чоловік на ім’я Ваймз? — запитав фескоголовий. 

— Ну, я командор Ваймз…