Джинґо - Террі Пратчетт

Сержант Колон по-змовницьки постукав себе збоку по носі. 

— Знай свого ворога, еге ж, сер? — сказав він. 

— О, я знаю ворога, — запевнив його Ваймз. — Я хапонців хочу розкусити. 

— Командоре Ваймз? 

Вартові озирнулися. Ваймз примружив очі. 

— Ви один із людей Іржавського, чи не так? 

Юнак відсалютував. 

— Лейтенант Шершеннь, сер, — він завагався. — Е… його світлість послав мене запитати вас, чи ви та ваші старші офіцери будете такі ласкаві завітати в палац у будь-який зручний для вас час, сер. 

— Справді? Він так сказав? 

Лейтенант вирішив, що чесність — єдине вирішення проблем. 

— Насправді він сказав «Негайно приведи до мене Ваймза з його збориськом», сер. 

— О, невже? — здивувався Ваймз. 

— Біп-біп-біп-дзинь! — із його кишені долинув тріумфальний голосок. — Рівно одинадцята вечора! 

Не встиг Ноббі постукати, як перед ним відчинилися двері, з-за яких на нього втупилась низенька тілиста жіночка. 

— Так, це я! — гаркнула вона. 

Ноббі все ще стояв з піднятою рукою. 

— Ем… ви пані Кекс? — запитав він. 

— Так, але я це роблю тільки за гроші. 

Рука Ноббі не поворухнулася. 

— Ем… ви ж передбачаєте майбутнє, правильно? — запитав Ноббі. 

Вони втупилися одне в одного. Тоді пані Кекс пару разів ляснула себе по вуху і кліпнула. 

— Трясця! Знову забула вимкнути своє провидіння, — якусь мить вона дивилась порожніми очима, відтворюючи в голові їхню нещодавню розмову. 

— Так, з цим розібралися, — вона глипнула на Ноббі й потягнула носом. — Вам краще зайти. Обережно з килимом, його тільки почистили. І я можу вділити тільки десять хвилин, бо в мене капуста вариться. 

Вона провела капрала Ноббса у крихітну вітальню, де майже весь простір займав круглий стіл із зеленою скатертиною. На столі лежала кришталева куля, не дуже добре прикрита рожевою в’язаною леді в криноліновій сукні. 

Пані Кекс жестом запросила Ноббі сісти. Що він слухняно й зробив. Кімнатою ширились аромати капусти. 

— Мені вас один хлопака з пабу порадив, — пробубнів Ноббі. — Сказав, що ви — медіум. 

— Може, розкажете мені про свою проблему? — запропонувала пані Кекс. Вона знову глипнула на Ноббі і з впевненістю, що не має нічого спільного з провидіннями, але є прямим результатом спостережливості, додала: — Тобто, про яку саме зі своїх проблем ви хочете дізнатися? 

Ноббі кашлянув. 

— Ем… це троха… розумієте… інтимне. Сердечні справи, типу. 

— В них жінки фігурують? — насторожено запитала пані Кекс. 

— Е… та надіюсь. А хто ж іще? 

Пані Кекс явно попустило. 

— Я просто хочу знати, чи мені бодай одну судилося зустріти, — вів далі Ноббі. 

— Ясно, — пані Кекс немов стенула м’язами обличчя. Не їй вчити людей, як витрачати свої гроші. — Ну, можу передбачити майбутнє за десять пенні. Це те, що ви побачите. І за десять доларів. Це те, що ви отримаєте. 

— Десять доларів? Я стільки за тиждень не заробляю! Давайте краще за десять пенні. 

— Дуже мудрий вибір, — похвалила його пані Кекс. — Дайте лапку. 

— Руку, — виправив її Ноббі. 

— Я так і сказала. 

Пані Кекс розглядала простягнуту долоню Ноббі, при цьому будучи максимально обачною, щоби не торкатися її. 

— А ви будете стогнати і закочувати очі? — запитав Ноббі, готовий побачити шоу за десять пенні. 

— Я такого не потерплю, — відрубала пані Кекс, навіть не підводячи очей. — Це вже… 

Вона приглянулась, а тоді різко зиркнула на Ноббі. 

— Ви граєтесь цією рукою? 

— Перепрошую? 

Пані Кекс зняла кринолінову леді з кулі й зазирнула в сам глиб. А тоді похитала головою. 

— Я не знаю, я певна… ну що ж, — вона прокашлялася, прибравши більш загадкового тону. — Пане Ноббс, я бачу вас в оточенні смаглявих дівиць десь у якійсь спекотній місцині. Схоже на заморський край. Вони сміються й балакають з вами… одна навіть щойно пригостила вас напоєм… 

— І жодна з них не кричить чи щось таке? — здивовано запитав Ноббі. 

— Та наче ні, — відповіла пані Кекс, не менш вражена. — Вони щасливі. 

— А ви бачите якісь… магніти? 

— Які саме? 

— Ненаю, — визнав Ноббі. — Я думав, ви зразу поймете, якщо побачите. 

Пані Кекс, попри свій жорсткий характер, таки вловила хід Ноббіних думок. 

— Деякі дівчата… на виданні, — натякнула вона. 

— А, ясно, — вираз Ноббі ні краплі не змінився. 

— Якщо ви розумієте, про що я… 

— Так. Звісно. На виданні. Ясно. 

Пані Кекс здалася. Ноббі відрахував їй десять пенні. 

— А це скоро станеться? — запитав Ноббі. 

— О так. За десять пенні я не далеко заглядаю. 

— Щасливі юні дівиці… — задумливо пробурмотів Ноббі. — Ще й на виданні. Тут явно є над чим подумати. 

Коли він пішов, пані Кекс повернулася до кулі і з цікавості й задля власного задоволення підгледіла за десятидоларовим майбутнім, а потім ще цілий вечір надривала живіт. 

Ваймз лише наполовину здивувався, коли двері до Щурячої палати відчинилися, й за столом, на чільному місці, сидів лорд Іржавський. Патриція не було. 

Він лише наполовину здивувався. Тобто десь на поверховому рівні йому здалося, що це якось дивно, «я гадав, цього чоловіка ніякою облоговою машиною не зрушиш з місця». Але на темному рівні, куди зрідка проникає денне світло, він подумав: «ну звісно». В такі часи чоловіки, як Іржавський, підіймаються на верхівку. Це як каламутити болото цурпалком — на поверхню зненацька спливають великі бульбашки, і все довкола тхне. Він тим не менш відсалютував і спитав: 

— То правитель Ветінарі пішов у відпустку? 

— Правитель Ветінарі пішов у відставку сьогодні ввечері, Ваймзе, — сказав лорд Іржавський. — Тимчасово, звісно. Лише на час воєнного стану. 

— Справді? — здивувався Ваймз. 

— Так. І мушу сказати, він передбачив певний… цинізм з вашого боку, командоре, тож попросив мене передати вам цього листа. Можете переконатися, що там його печатка. 

Ваймз зиркнув на конверт. На ньому справді красувалася воскова печатка, проте… 

Він зустрівся поглядом із лордом Іржавським, і бодай ця підозра в нього відпала. Іржавський не йшов би на таку ницість. Такі люди, як Іржавський, дотримувались так званого морального кодексу, і деякі вчинки не вважалися шляхетними. Можна було володіти вулицею з переповненими будинками, де люди живуть, як таргани, а таргани — як королі, і це було б цілком нормально, та Іржавський радше би помер, ніж скотився до підробки документів. 

— Розумію, сер, — сказав Ваймз. — Ви щось від мене хотіли? 

— Командоре Ваймз, мушу попросити вас арештувати хапонців, які проживають у місті. 

— На яких підставах, сер? 

— Командоре, ми на волоску від війни з Хапонією. Ви ж розумієте? 

— Ні, сер. 

— Мова йде про шпигування, командоре. Навіть саботаж, — пояснив лорд Іржавський. — Якщо вже відверто… в місті потрібно ввести воєнний стан. 

— Так, сер? І що ж це за стан такий, сер? — запитав Ваймз, дивлячись прямо перед себе. 

— Ви дуже добре знаєте, який, Ваймзе. 

— Це коли ви кричите «Стій!» перед тим, як вистрелити, сер, чи якийсь інший? 

— А, я зрозумів, — Іржавський встав із‑за столу і нахилився вперед. 

— Вас тішило… уїдливо розмовляти з правителем Ветінарі, і з певних причин він вам це дозволяв, — здогадався він. — Я, з іншого боку, знаю таких, як ви. 

— Таких, як я? 

— Мені здається, командоре, вулиці аж кишать злочинами. Неліцензовані жебри, порушення громадського порядку… але ви, командоре, схоже, дивитеся на все це крізь пальці, ви, либонь, вважаєте себе гідним вищих ідей. Ви всього лише мисливець на злодіїв, не більше. Ви чого витріщились, Ваймзе? 

— Просто намагаюсь не дивитися крізь пальці,