Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко
А сам я не міг відвести від Інни зачарованого погляду. Хоч я приблизно й уявляв, як вона буде зодягнена, все ж перша її поява у новому розкішному вбранні приголомшила мене. На ній була дивовижної краси довга парчева сукня, поділ якої підіймався по боках, відкриваючи ошатні спідниці з червоного шовку, а напівоголені плечі прикривала, мов легкий серпанок, прозора накидка. У жінчиних вухах сяяли на сонці золоті сережки з двома великими смарагдами, а шию прикрашало чудове діамантове кольє. В її розкішному білявому волоссі то тут, то там виблискували самоцвіти.
Врешті я подолав заціпеніння, підвівся з лави й пішов назустріч Інні, майже не відчуваючи землі під ногами і раз по раз спотикаючись на рівному місці.
„Боже!“ — думав я. — „Господи Боже, якщо Ти є, скажи: чим я заслужив на таке щастя? Чому з усіх чоловіків вона вибрала мене — грішне, недостойне чадо Твоє?…“
Підібравши сукню та спідниці, Інна зійшла вниз по мармурових сходах і взяла мене за руки. Від її доторку я трохи отямився.
— Ну як? — запитала вона. — Подобається?
— Сонечко моє ясне, — палко промовив я. — У цьому вбранні ти надзвичайно сексуальна — ще сексуальніша, ніж коли роздягнена.
Інна зайшлася веселим сміхом:
— А знаєш, у твоїх безсоромних компліментах є якась своєрідна чарівність. Вони дуже збуджують.
— Певна річ. Як і тіло, людська уява має свої ерогенні зони.
— Гм… Схоже на те, що твоя уява — суцільна ерогенна зона.
— Можливо. Людська уява безпосередньо пов’язана з підсвідомістю, а як стверджував дідусь Фрейд…
— Помовч, дурнику! Не чіпай дідуся Фрейда. Ти нестерпний! Не даєш мені й слова сказати.
— Ти помиляєшся, дорогенька. Я слухаю, аж вуха нашорошив.
Інна поклала руки мені на плечі.
— Ти красунчик, Владику. Справді красунчик — чесне слово! І я хочу поцілувати тебе.
— О, цього скільки завгодно!
Ми поцілувалися.
— Сьогодні я роздягну тебе сам, — пообіцяв я, перевівши подих. — Заразом детально ознайомлюся з місцевою жіночою модою.
— Не місцевою, а імперською, — уточнила Інна. — Так мені Суальда сказала.
Шако ніде не було. Мабуть, він непомітно прошмигнув повз нас, поки ми цілувалися, й повернувся до будинку. Тактовний хлопчина!
Узявшись за руки, ми рушили алеєю до розчиненої брами.
— Ну, — сказав я, — що тобі вдалося витягти з Суальди?
— От-от, саме витягти. Украй потаємна жінка, слова зайвого не скаже. Я спробувала зазирнути їй у думки.
— І що ж?
— Нічого конкретного розібрати не змогла. Здобулася лише на те, щоб перехопити образи Метра та реґента.
— Покажи.
Перед моїм внутрішнім зором з’явились одна за одною дві картинки:
„Реґент…“ (Високий кремезний чоловік у темно-синьому костюмі з золотою окантовкою. На комірі його камзола були червоні нашивки з зображенням двох перехрещених золотих блискавок; згодом я дізнався, що це вказувало на ранг командора-маґістра. Волосся каштанове з сивиною, особливо помітною на скронях; масивне вольове підборіддя, сірі з блакитним відтінком очі, густі брови, високе чоло, вилицювате обличчя — все, як і описував Леопольд. На вигляд йому було років сорок п’ять, однак щось у його зовнішності підказувало мені, що він набагато старший…)
„Метр…“ (Лише обличчя — нерухоме, безстороннє, геть-чисто позбавлене емоцій, ніби вирізьблене з мармуру; губи міцно стулені — чи то в ґримасі зневажливої зверхності, чи, може, нестерпної муки; погляд великих зелених очей… Мені зробилося моторошно: це був нелюдський погляд! Тепер я розумів, що змусило дядька Шако, Ервіна Оріарса, стративши розум, утікати від Метра світ за очі…)
— І що найдивніше, — мовила Інна вголос, — я бачила їх обох на Землі, в Києві. Це було торік восени.
— Точно?
— Поза будь-яким сумнівом. У третьому семестрі я відвідувала факультативний семінар з математичних аспектів теорії розсіяння, що його вів професор Масачусетського Технолоґічного, угорець за походженням (образ реґента, зодягненого у звичайний земний костюм), доктор Карой. Я мусила б згадати про це відразу, щойно Суальда назвала його прізвище. А Метр (образ на повний зріст, також у звичайному костюмі і в окулярах з темними скельцями, що приховували моторошний, нелюдський погляд його холодних очей) був присутній на останньому занятті… Себто не на останньому взагалі, а на останньому з тих, на яких я була.
— Ти перестала на них ходити?
— Так.
— Чому?
— Точно не знаю, — вона знизала плечима. — Перехотілось і квит. До того ж я навчалась лише на другому курсі, а матеріал був розрахований на студентів-випускників та аспірантів.
Тим часом ми вийшли за межі садиби. Від брами починалася широка ґрунтова дорога, що вела прямісінько на схід. З нашого пагорба було видно, як вона простягалася через ліс, розтинаючи його навпіл, і зникала за обрієм.
Кроків сто ми пройшли мовчки, милуючись довколишнім краєвидом і з насолодою вдихаючи чисте, свіже повітря Ланс-Оелі. Судячи з розповідей Шако та Суальди, це була майже незаймана Грань, і її екосистема досі перебувала у природній рівновазі. Вона не знала ні промисловості, ні масового винищення тваринного та рослинного світу, ні інших глобальних зрушень, викликаних прагненням людини пристосувати до себе довкілля, створити штучне середовище проживання. Мені дуже хотілося, щоб так було й надалі, одначе я розумів, що, оскільки тут мешкають люди, то рано чи пізно сюди прийде й цивілізація з усіма своїми плюсами й мінусами. Навряд чи нам з Інною вистачить твердості (та й бажання) тримати наших підданих у цілковитій ізоляції, як це робив упродовж двох сторіч Метр…
— Інно, — сказав я. — Ти забрудниш поділ своєї чудової сукні.
Вона недбало стенула плечима:
— Не велика біда. Я маю
