Шістка воронів - Лі Бардуго

Вони пройшли піщаною підлогою, де Матаяс бився за привілеї останні півроку, але коли попрямували до тунелю, назустріч їм вийшла пустельна ящірка. Її хвіст нетерпляче гупав по землі, а з пащі звисала біла отруйна піна. Перш ніж Матаяс лише подумав про те, щоб поворухнутися, смаглява дівчина перекинулася через спину й убила тварюку, запхавши під її броньовану луску два блискучі кинджали. Ящірка вискнула й завалилася набік. Матаяс відчув щось схоже на сум. Це було гротескне створіння, і хлопець ніколи не бачив, щоб хтось вижив у бійці з ним, але все ж таки воно теж було живою душею. «Ти ніколи не бачив, щоб хтось вижив у бійці з ним до сьогодні, — поправив він себе подумки. — За кинджалами бронзової панянки варто поспостерігати».

Він прикинув, що вони перетнуть арену й попрямують до трибун, щоб уникнути натовпу, котрий затоплював проходи. Можливо, просто піднімуться сходами і, дасть Джел, минуть вартових, вишикуваних нагорі. Натомість Каз повів їх до тунелю з клітками. Ними слугували колишні камери, котрі перетворилися на притулок для яких завгодно створінь, що потрапили цього тижня до рук керівників Пекельних Воріт. Тут були і старі циркові тварини, і потвори з лісів та сіл, і навіть хвора свійська худоба. Коли вони крокували вздовж камер із відчиненими дверима, Матаяс помітив пару жовтих очей, що люто позирала на нього з глибини однієї з камер, і швидко рушив далі, проклинаючи свою змертвілу руку й відсутність зброї. Він став фактично беззахисним. «Куди цей Каз веде їх?» Група швиденько пройшла повз дикого кнура, що смакував охоронцевим тілом, і плямисту кицьку, котра зашипіла й засичала в їхньому напрямку, але ближче підійти не наважилася.

Раптом серед задушливого мускусного запаху тварин і смороду їхніх випорожнень Матаяс відчув свіжий аромат солоної води. Почув, як накочуються на берег хвилі. Послизнувся й зрозумів, що каміння під ногами вологе. Зараз вони заглибилися в тунель далі, ніж йому будь-коли дозволяли. Мабуть, наближалися до моря. Що б не задумали Ніна й усі ці люди, вони насправді виводили його зі смердючого кишківника Пекельних Воріт. У зеленавому світлі жевриків, котрі несли Каз і смаглява дівчина, Матаяс розгледів крихітний човник, зашвартований попереду. Чоловік, що сидів у ньому, здавався охоронцем, але підвів руку й помахав їм.

— Ти занадто поквапився, Джаспере, — сказав Каз, підштовхуючи Матаяса до човна.

— Я зробив усе вчасно, як ми й домовлялися.

— Знаючи тебе, це було занадто рано. Наступного разу, коли зберешся мене вразити, попереджай.

— Тварини на волі, а я знайшов для вас човна. Думаю, слово «дякую» було б доречним.

— Дякую, Джаспере, — відповіла Ніна.

— Для тебе все що завгодно, красуне. Бачиш, Казе? Так поводяться цивілізовані люди.

Матаяс слухав балачки одним вухом. Чутливість повернулася до лівої руки, і пальці почало пощипувати. Він не міг упоратися з ними всіма, не в такому стані, до того ж вони мали зброю. Але, здавалося, револьвери мають лише Каз і хлопець у човні — Джаспер. «Відчепи мотузку й знешкодь Джаспера». Тоді б він мав зброю й човен. «А Ніна може зупинити твоє серце ще до того, як ти простягнеш руку до весла, — нагадав собі Гелвар. — Тож застрель спершу її. Прямісінько в серце. Помилуйся, як вона впаде, і тікай звідси». Він міг так і вчинити. Знав, що може. Йому потрібно було лише відволікти увагу.

Бронзова панянка стояла праворуч від нього. На зріст вона була ледве йому по плече. Незважаючи на рани, він міг штовхнути її у воду, не похитнувшись і не завдавши їй справжньої шкоди.

«Штовхни дівчину. Розв’яжи човен. Знешкодь стрільця. Убий Ніну. Убий Ніну. Убий Ніну», — він набрав у груди повітря й кинувся на дівчину.

Вона зробила крок убік, наче знала про його задум, і мляво підставила п’ятку під хлопцеву щиколотку.

Матаяс важко приземлився на каміння й голосно загарчав.

— Матаясе, — промовила Ніна, підходячи до нього. Він відсахнувся, ледь не потрапивши у воду. Якщо вона знову торкнеться його, він збожеволіє остаточно. Ніна сповільнилася, а вираз її обличчя недвозначно свідчив про образу. Вона не мала права.

— Ну він і неповороткий, — байдуже кинула смаглява дівчина.

— Відключи його, Ніно, — наказав Каз.

— Не роби цього, — запротестував Матаяс, відчуваючи, як захлинається панікою.

— Ти настільки недалекий, що ще перевернеш нам човна.

— Не наближайся до мене, відьмо, — прохрипів Гелвар, звертаючись до Ніни.

Дівчина злегка кивнула у відповідь:

— Із задоволенням.

Вона звела долоні, і Матаяс відчув, як повіки важчають, як вона тягне його у світ несвідомого.

— Уб’ю тебе, — пробурмотів хлопець.

— Добраніч. — Її голос був вовком, що невідступно йшов його слідом. Він загнав Матаяса до темряви.

* * *

В оздобленій чорним і багряним кімнаті без вікон Матаяс мовчки дослухався до дивних слів, що вилітали з рота химерного блідого хлопця. Гелвар знав достатньо про чудовиськ, і один погляд на Каза Бреккера дозволив йому зрозуміти, що це потвора, котра занадто довго ховалася в темряві, а коли виповзла на світло, принесла із собою щось моторошне. І Матаяс відчував це «щось» довкола себе. Він знав, що інші сміються із забобонів фієрданців, але він довіряв своєму внутрішньому голосу. Чи довіряв колись, до ситуації з Ніною. Це було найгіршим наслідком її зради — тепер йому доводилося переглядати всі свої думки двічі. Сумніви ледь не звели його зі світу, бо в Пекельних Воротах виживав лише той, хто вірив інстинктам.

У в’язниці він чув Бреккерове ім’я та епітети, якими його нагороджували: кримінальний геній, безжальний і аморальний. Його називали Нечисторуким, бо не було такого гріха, який би він не скоїв за гарну винагороду. А зараз цей демон розводився про проникнення до Льодового Двору й про те, що Матаяс повинен здійснити державну зраду. «Знову, — додав подумки Гелвар. — Я мушу знову зрадити державу».

Він не відводив очей від Бреккера. До того ж Матаяс шкірою відчував, як спостерігає за ним з іншого боку кімнати Ніна. Він досі не міг позбутися аромату її трояндових парфумів; різкий квітковий запах торкнувся навіть його язика, наче хлопець вирішив скуштувати його на смак.

Гелвар отямився зв’язаним і прикрученим до стільця в приміщенні, що скидалося на залу для азартних ігор. Мабуть, Ніна вивела його із заціпеніння, у котре сама ж і занурила.

Тут були і Ніна, і