Шістка воронів - Лі Бардуго

— Мій знайомий в ізоляторі запевнив, що він залишиться достатньо хворим. Нам лише потрібно, щоб йому підтвердили діагноз. А тепер берися до роботи.

Ніна огледіла Маззена з голови до п’ят.

— Це болітиме так, наче ти сам виходив на арену, — попередила вона.

Він скривився, напружившись від болю:

— Перетерплю.

Дівчина закотила очі, підвела руки й зосередилася. Рвучким ударом лівої долоні по правій вона зламала Маззенові ребра.

Він видав якесь рохкання й вигнувся.

— Гарний хлопчик, — підбадьорив Каз. — Поводишся, як чемпіон. Тепер кісточки рук, а потім обличчя.

Ніна прикрасила синцями й порізами Маззенові пальці й руки, розміщуючи рани відповідно до опису, котрий давала Інеж.

— Я ніколи не бачила вогняну віспу зблизька, — попередила Ніна. Вона знала про хворобу лише з ілюстрацій у підручнику, котрим користувалися на заняттях з анатомії в Маленькому Палаці.

— Уважай, що тобі пощастило, — без жодного жалю відповів Каз. — Поспішай!

Вона працювала з пам’яті, розтягуючи й укриваючи тріщинами шкіру на Маззенових обличчі й грудях, змушуючи пухирі набрякати, і незабаром його дійсно неможливо було впізнати. Нещасний здоровань застогнав.

— Чому ти пристав на це? — поцікавилася Ніна.

Роздута плоть на обличчі затремтіла, і дівчина здогадалася, що це була посмішка.

— Гарні гроші, — сказав чоловік хрипко.

Вона зітхнула. Справді, у Бочці будь-хто робив будь-що лише через гроші.

— Такі гарні, що дозволяєш замкнути себе в Пекельних Воротах?

Каз постукав ціпком по підлозі камери.

— Перестань створювати проблеми, Ніно. Якщо Гелвар погодиться на співпрацю, і він, і Маззен опиняться на свободі, щойно ми завершимо роботу.

— А якщо ні?

— Тоді Гелвар знову сидітиме за ґратами, а Маззен отримає платню. І я пригощу його сніданком у «Коуперомі».

— Можна мені замовити вафлі? — пробурмотів Маззен.

— Що ж, усі отримають вафлі. І віскі. Якщо ми не впораємося з роботою, жодна людина не захоче залишатися поруч зі мною тверезою. Закінчила, Ніно?

Дівчина ствердно кивнула, і Інеж зайняла її місце, щоб перев’язати Маззена так, аби він нагадував Матаяса.

— Гаразд, — сказав Каз. — Зведи Гелвара на ноги.

Ніна схилилася біля Матаяса, а Каз присвічував їй жевриком. Навіть уві сні хлопцеве обличчя мало стурбований вигляд, бліде чоло вкривали глибокі зморшки. Дівчина дозволила своїм рукам пробігтися вкритою синцями щелепою, подолавши спокусу затримати долоню на хлопцевому обличчі.

— Облиш його пику, Ніно. Мені потрібно, щоб він міг рухатися, а не брати участь у конкурсі краси. Зціли його швиденько настільки, щоб він міг іти. І не роби настільки жвавим, щоб дратував нас.

Ніна опустила ковдру й узялася до роботи.

«Просто чергове тіло», — казала вона собі. Каз часто кликав її серед ночі, щоб зцілити поранених членів банди Покидьків, котрих він не збирався показувати офіційним медикам — дівчат із колотими ранами, хлопців зі зламаними ногами чи кулями всередині, жертв сутичок із міською вартою чи іншими бандами. «Удавай, що це Маззен. Чи Великий Болліґер, чи якийсь інший придурок. Ти не знаєш цього хлопця». Останнє було щирою правдою. Хлопець, якого вона знала, був лише риштованням, а над ним постало щось геть нове.

Вона ніжно торкнулася хлопцевого плеча.

— Гелваре, — мовила. Він не поворухнувся. — Матаясе.

У горлі застряг клубок, і дівчина відчула, як бринять на очах сльози. Вона поцілувала хлопця в скроню. Знала, що Каз та інші дивляться й що вона виставляє себе на посміховисько, але минуло так багато часу, і врешті він був тут, напроти неї, так сильно переламаний.

— Матаясе, — повторила.

— Ніно? — Його голос був хрипкий, але так само приємний, як у її спогадах.

— Ох, усі святі, Матаясе, — прошепотіла дівчина. — Прошу, прокинься.

Він широко розплющив одурманені блідо-сині очі.

— Ніно, — сказав м’яко. Торкнувся пальцями її щоки, його шорстка долоня неймовірно ніжно гладила її обличчя. — Ніно?

Сльози потекли дівочими щоками.

— Ч-ш-ш-ш, Матаясе. Ми тут, щоб забрати тебе із собою.

Вона не встигла й змигнути оком, як хлопець схопив її за плечі та притис до підлоги.

— Ніно, — прогарчав він.

І стис пальцями Нінине горло.

Частина друга

Служник і важіль

7

Матаяс

Матаясові знову наснився сон. Сон про неї.

У кожному своєму сновидінні він полював на неї, часом на вкритих соковитою зеленню весняних луках, але зазвичай у крижаних пустелях, долаючи брили та тріщини чіткими й упевненими кроками. Щоразу він гнався за нею й щоразу ловив. Якщо сон був гарний, він притискав її до землі й душив, задоволено спостерігаючи, як останні іскри життя зникають із дівочих очей. І серце повнилося радісним відчуття розплати й співало: «Нарешті, нарешті». У поганих снах він цілував її.

У жодному сновидінні Ніна не боролася з ним. Лише сміялася, наче ця гонитва була просто грою, наче знала, що він упіймає її, а може, навіть хотіла, щоб упіймав, і найбільше у світі прагнула опинитися під його тілом. У його руках вона була податливою та досконалою. Він цілував її, ховав обличчя у вологий затишок її шиї. Кучеряве волосся лоскотало щоки, а хлопець відчував, що, якби міг обіймати її трохи довше, кожна рана, кожна образа, кожна погана річ зникла б із його життя.

— Матаясе, — ніжно промовляла Ніна його ім’я своїми устами. Це був найгірший зі снів, і хлопець прокинувся. Він ненавидів себе майже так само, як її. Знати, що можеш зрадити самого себе, знову зрадити свою країну навіть уві сні, — після всього, що ця дівка заподіяла йому, якась хвора частина свідомості все ще бажала її, — було трохи занадто…

Сьогодні сон був поганим, дуже поганим. Вона була вбрана в синій шовк, одяг розкішніший, ніж усе, що він будь-коли бачив на ній; у волоссі легка вуаль, світло гасових ламп віддзеркалювалося від неї та блищало, наче краплі дощу. Джеле, вона навіть пахла приємно. Навколо ширився той самий запах вогкого моху, але тепер до нього додалися парфуми. Ніна полюбляла розкоші, і парфуми були дорогими — троянди і ще щось, незнайоме носові жебрака. Вона притислася м’якими вустами до його скроні, і хлопець відчув, що Ніна плаче.

— Матаясе.

— Ніно, — спромігся промовити він.

— Ох, усі святі, Матаясе, — прошепотіла дівчина. — Прошу, прокинься.

І тут він прокинувся та зрозумів, що втратив глузд, бо вона досі була тут, у його камері, уклякала поруч із ним, ніжно торкаючись грудей.

— Будь ласка, Матаясе.

Її голос звучав благально. Так, як у його сновидіннях: іноді вона благала про помилування, а часом — про щось зовсім інше.

Він потягнувся й торкнувся її обличчя. Яка ж м’яка в