Гра престолів - Джордж Мартін
Роббові на вид полегшало, він посміхнувся.
— Коли побачимося наступного разу, ти будеш весь у чорному.
Джон вичавив у відповідь усмішку.
— Мені завжди пасував цей колір. Думаєш, скоро трапиться нагода?
— Скоро, — пообіцяв Робб. Він притягнув Джона до себе і міцно обійняв. — Бувай, Сніговію.
Джон обійняв його у відповідь.
— Бувай і ти, Старку. Подбай про Брана.
— Авжеж.
Вони розчепилися і ніяково зиркнули один на одного.
— Дядько Бенджен казали прислати тебе до стаєнь, щойно побачу, — нарешті мовив Робб.
— Я ще прощатимуся з однією людиною, — відповів Джон.
— Тоді я тебе не бачив, — вирішив Робб.
Джон залишив його посеред снігу, возів, вовків та коней. Зброярня була поруч. Він забрав звідти свій пакунок і пішов накритним мостом до великого кам’янця.
Ар’я поралася у себе в кімнаті, набиваючи більшу за неї начищену залізодеревну скриню. Їй допомагала Німерія. Щойно Ар’я вказувала, вовчиця кидалася через кімнату, хапала в зуби якусь шовковину і тягла до хазяйки. Та коли вона унюхала Привида, то сіла на хвіст і гавкнула до нього.
Ар’я побачила Джона, затамувала подих, стрибнула на ноги і обхопила тендітними руками його шию.
— Я злякалася, що ти вже поїхав, — казала вона. — Мене не випускали, навіть щоб попрощатися.
— Що ж ти таке наробила? — засміявся Джон.
Ар’я виплуталася від нього і скривила мармизу.
— Та нічого. Оце вкладаюся, таке різне. — Вона махнула на велетенську скриню, повну хіба що на третину, та на одяг, розкиданий усією кімнатою. — Септа Мордана каже, треба все перескладати. Каже, я не так усе згорнула. Каже, шляхетна південна панна не має кидати одяг до скрині, як жмути старих ганчірок.
— То он за що тебе не випускають, сестричечко?
— Та однак воно усе переплутається, — відповіла сестра. — Кому яке діло, як його згорнули?
— Вочевидь, септі Мордані є діло, — відзначив Джон. — До речі, Німерія теж не без вини.
Вовчиця мовчки зміряла його темно-золотими очима.
— Але так воно й на краще. Маю дещо для тебе в дорогу. І це треба вкласти дуже старанно.
Її обличчя проясніло.
— Подарунок?!
— Певна річ. Зачини двері.
Схвильовано, проте обережно Ар’я визирнула до зали.
— Німеріє, сюди. Вартуй.
Дівчинка полишила вовчицю стерегти непроханих гостей і зачинила двері. До того часу Джон розмотав ганчірки і простягнув їй те, що було всередині.
Ар’я розкрила очі. Темні очі — такі самі, як його.
— Це ж меч, — вимовила вона тихо, ледве дихаючи.
Піхви меча були зроблені з м’якої сірої шкіри, на дотик принадної, як гріх. Джон повільно видобув клинка, щоб сестра роздивилася його темно-блакитний сталевий блиск.
— Це не іграшка, — попередив він. — Стережися, щоб не порізатися, бо краями можна голитися.
— Дівчата не голяться, — відказала Ар’я.
— Дехто мав би. Чи бачила ти колись септині ноги?
Вона захихотіла, тоді зазначила:
— Такий тонесенький.
— Як ти сама. Це я замовив його Мікену для тебе. Такими мечами б’ються брави у Пентосі, Мирі та інших Вільних Містах. Голови ним не зрубаєш, та дірок наробиш хвацько, якщо рухатися швидко.
— А я швидка, — похвалилася Ар’я.
— Маєш вправлятися щодня.
Він вклав їй меча до рук, показав, як тримати, і ступив крок назад.
— Як почуваєшся? Врівноважений добре?
— Та мабуть, — відповіла Ар’я.
— Тоді перший урок, — мовив Джон. — Штрикай гострим кінцем.
Ар’я хльоснула його по руці площиною клинка. Удар був болісний, та Джон розплився у посмішці, мов дурник.
— Сама знаю, котрим кінцем, — насварилася вона, а тоді обличчям її пробіг сумнів. — Септа Мордана його забере.
— А от не забере, якщо не знатиме, що ти його маєш, — заперечив Джон.
— З ким мені вправлятися?
— Когось знайдеш, — запевнив Джон. — Король-Берег — велике місто, воно у тисячу разів більше за Зимосіч. А поки не знайдеш напарника, дивись, як б’ються у дворі. Бігай, катайся верхи, зміцнюй себе. І що б ти не робила…
Ар’я знала, що буде далі. Тому вони закінчили разом:
— …не… кажи… Сансі!
Джон скуйовдив їй волосся.
— Я сумуватиму за тобою, сестричечко.
Раптом вона скривилася так, наче збиралася плакати.
— Шкода, що ти не їдеш з нами.
— Інколи різні дороги приводять до одного замку. Хто може знати?
Йому покращало. Він не збирався давати волю смутку.
— Ліпше мені вже піти. Примушу дядька Бенджена чекати ще довше, і перший свій рік на Стіні виноситиму нічні горщики за всіма братчиками.
Ар’я ринула до нього, щоб востаннє обійняти.
— Спершу меча поклади, — засміявся Джон.
Вона обережно відклала зброю убік, а тоді засипала брата поцілунками. Коли він обернувся, щоб іти, вона вже знову схопила меча до рук, випробовуючи його рівновагу.
— Трохи не забув, — мовив Джон до сестри. — Усі найкращі мечі мають імена.
— Як Лід, — згадала вона. Тоді подивилася на клинок у себе в руці. — А яке ім’я має цей? Ану кажи!
— Хіба сама не вгадаєш? — піддражнив Джон. — Твоя найулюбленіша річ.
Спершу Ар’я спантеличилася, та потім швидко втямила, і вони з братом вигукнули разом:
— ГОЛКА!
Пам’ять про її сміх зігрівала Джона у довгій подорожі на північ.
Даянерис II
Коли Даянерис Таргарієн виходила заміж за хала Дрого, в душі її панував страх, а навколо — варварські розкоші. Подію винесли у поле за стіни Пентосу, бо дотракійський звичай вимагав, щоб усе важливе в людському житті відбувалося просто неба.
Дрого прикликав на весілля свій халазар, і він з’явився: сорок тисяч дотракійських вояків та незліченний натовп жінок, дітей і невільників. Вони стали табором за міськими стінами, випасаючи величезні табуни худоби, виплітаючи собі з трави шатра-палаци, поїдаючи усе, що вкидалося в око, і з кожним днем дедалі більше тривожачи добропорядних пентоських мешканців.
— Мої співтовариші-магістрати подвоїли чисельність міської варти, — казав їм Іліріо одного вечора за тарелями качок з медом та хрустких жовтогарячих перців у маєтку, де вони раніше здибали хала Дрого. Зараз хал поїхав до свого халазару, а маєток передав Даянерис та її братові до дня весілля.
— Краще нам видати принцесу Даянерис заміж якомога швидше, поки вони не роздали половину пентоської скарбниці сердюкам та бравам, — зволив пожартувати
