Гра престолів - Джордж Мартін

— Мені це не до смаку, — казала якась жінка. Під ним простягся ряд вікон, голос долинав з останнього на цьому боці. — Правицею мали б поставити тебе.

— Та збавте боги від такої честі, — ліниво відповідав чоловічий голос. — Надто багато мороки.

Бран повис і слухав, зненацька злякавшись лізти далі. Його ноги могли побачити, якби він розгойдався.

— Хіба не бачиш, в яку ми втрапили халепу? — запитала жінка. — Роберт любить його, як брата.

— Роберт своїх братів на дух не виносить. І я його десь розумію. Від одного Станіса можна животом захворіти.

— Не корч із себе дурня! Станіс і Ренлі — то одне, а Едард Старк — зовсім інше. Роберт слухатиме Старка, лихо б його вхопило. Я мала б зразу вимагати, щоб він призначив тебе, але ж гадала, що Старк однак йому відмовить.

— Вважаймо, що нам пощастило, — мовив чоловік. — Король міг призначити одного зі своїх братів або навіть Мізинця, рятуйте нас боги. Дайте мені шляхетних ворогів замість честолюбних, і я міцніше спатиму вночі.

Бран зрозумів, що йдеться про батька, і захотів почути більше. Ану ж іще кілька стоп… та якщо гойдатися перед вікном, то його напевне побачать.

— Тепер маємо добре його пильнувати, — сказала жінка.

— Тебе пильнувати цікавіше, — відповів чоловік. Здавалося, він нудився розмовою. — Ходи-но сюди.

— Князь Едард ніколи не цікавився нічим, що відбувалося південніше Перешийка, — мовила жінка. — Ніколи. Кажу тобі, він хоче діяти проти нас. Чого б іще він залишив родовий стіл, де має повну владу над усім і усіма?

— Та з сотні причин. Заради обов’язку. Заради честі. Може, прагне вписати своє ім’я великими літерами до книги історії, а може, втекти від дружини. Або й те, й інше. Нарешті, людина може забажати раз на життя нарешті зігрітися.

— Його дружина — сестра пані Арин. Просто диво, що Ліза досі не вимахує тут своїми скаргами на нас.

Бран поглянув униз. Під вікном тягнувся вузький приступок, у кілька вершків шириною. Він спробував опуститися на нього. Занадто далеко. Не дотягнеться.

— Та не зчиняй ти зайвого ґвалту. Ліза Арин — просто полохлива корова.

— Ця полохлива корова ділила постіль з Джоном Арином.

— Якби вона щось знала, то пішла б до Роберта, а не втекла з Король-Берега.

— Після того, як він дав згоду на виховання її недолугого сина у Кастерлі-на-Скелі? Оце вже ні. Тоді вона розуміла, що життя хлопчака є запорукою її мовчання. А зараз, коли малий сидить посеред неба у Соколиному Гнізді, вона може знахабніти.

— Матері. — Це слово чоловік вимовив, як лайку. — Чомусь мені здається, що народження дітей позбавляє вас розуму. Ви усі божевільні!

Він засміявся, і то був гіркий сміх.

— Нехай пані Арин нахабніє, скільки душа бажає. Хай там що вона знає чи прикидається, що знає, а доказів однак не має жодних.

Тоді він запнувся на хвильку.

— Чи має?

— Гадаєш, король потребуватиме доказів? — спитала жінка. — Нагадаю тобі, що великої любові між нами немає.

— Хто ж тобі винуватий, люба сестричко?

Бран роздивився приступок. Він міг би зістрибнути донизу. Приступок був завузький, щоб стати просто на нього, але якщо зачепитися, ковзаючи донизу, підтягнутися… та як при тому зберегти тишу і не прикликати ту пару до вікна? Бран не дуже розумів, що саме він чує, але здогадувався, що розмова не призначена для його вух.

— Ти такий самий сліпий, як Роберт, — мовила жінка.

— Якщо ти хочеш сказати, що я бачу те саме, що й він, то так, — відповів чоловік. — Я бачу людину, яка радше помре, ніж зрадить свого короля.

— Одного він уже зрадив, чи ти забув? — запитала жінка. — О ні, я не заперечую, що він вірний Робертові, це кожному видно. Але що буде, як Роберт помре, і престол обійме Джоф? До речі, що швидше це станеться, то безпечніше для нас. Мій чоловік з кожним днем стає дедалі шаленіший. А буде біля нього Старк — то він узагалі здуріє. Він досі кохає Старкову сестру, оту шістнадцятирічну сіру мишу, яка давно померла. От дочекаємося, що він покине мене заради якоїсь нової Ліанни.

Раптом Бранові стало дуже лячно. Нічого він би не бажав більше, ніж повернутися тим шляхом, яким дістався сюди, і знайти своїх братів. Та що він мав їм сказати? Бран зрозумів, що треба підійти ближче і побачити, хто розмовляє.

Чоловік зітхнув.

— Ти б менше думала про майбутнє, а більше — про миттєві задоволення.

— Припини! — вигукнула жінка.

Бран почув звук ляпаса і чоловічий сміх. Він підтягнувся догори, заліз на химеру, тоді перебрався на дах. Це було легко. Він перебіг дахом до наступної химери, просто над вікном до кімнати, де розмовляли двоє.

— Я втомився від балаканини, сестричко, — мовив чоловік. — Піди-но сюди і замовкни.

Бран всівся на химеру, обхопив її ногами і перевернувся, повиснувши догори дригом. Висячи на ногах, він потроху витягував голову до вікна. Перевернутий світ виглядав незвично. Десь унизу плавав і хитався замковий двір з мокрими від розталого снігу каменями.

Бран зазирнув до вікна. Усередині, в кімнаті, боролися жінка і чоловік, обидва голі. Бран не міг сказати, хто то був, бо чоловік повернувся спиною і затулив своїм тілом жінку, яку притискав до стіни.

Бран зрозумів, що тихі вологі причмокування — то поцілунки. Подих йому перехопило, а очі розширилися з переляку. Чоловік щось робив рукою їй між ніг — мабуть, боляче, бо жінка від того хрипко стогнала.

— Припини, — казала вона, — припини, припини. Прошу тебе…

Та голос був кволий, і чоловіка вона не відштовхувала. Її руки заплуталися у його волоссі, рясному золотому волоссі… а тоді вона рвучко притягнула його обличчя до своїх грудей.

Саме тоді Бран побачив її обличчя. Вона закрила очі й стогнала з розтуленим ротом. Золоте волосся метлялося з одного боку в інший, голова хиталася туди-сюди, та все ж Бран упізнав королеву.

Мабуть, він видав якийсь звук. Раптом її очі розплющилися, і вона втупилася просто у нього. А тоді заверещала.

Далі все сталося дуже швидко. Жінка шалено відкинула від себе чоловіка, волаючи та показуючи на вікно. Бран спробував перегнутися навпіл, щоб дотягнутися руками до химери. Та занадто поспішив. Руки шкрябнули