Гра престолів - Джордж Мартін
У вікні над ним з’явилися два обличчя.
Королева… Бран упізнав і чоловіка біля неї. Вони нагадували віддзеркалення одне одного.
— Він бачив нас! — верескнула жінка.
— Та вже ж, — відповів чоловік.
Бранові пальці почали ковзати. Він ухопився за край другою рукою. Нігті намагалися вчепитися у твердий камінь. Чоловік потягнувся униз.
— Берися за руку, — мовив він, — бо впадеш.
Бран ухопив його руку і тримався з усієї сили. Чоловік висмикнув його на приступок.
— Що ти робиш? — вигукнула жінка.
Чоловік не зважав на неї. Він був дуже сильний. Далі він поставив Брана на підвіконня.
— Скільки тобі років, хлопче?
— Сім, — відповів Бран, тремтячи з полегшення.
Його пальці надавили на руці чоловіка глибокі сліди. Соромлячись, він відпустив руку.
Чоловік зиркнув на жінку.
— До чого змушує кохання, — мовив він з огидою.
А тоді виштовхнув Брана з вікна.
З вереском Бран вилетів назовні спиною вперед, не маючи за віщо вхопитися. Двір стрімко полетів йому назустріч.
Десь далеко вив вовк. Ґави кружляли навколо зруйнованої вежі, чекаючи насіння.
Тиріон I
Десь у величезному кам’яному лабіринті Зимосічі завивав вовк. Його виття висіло над замком, наче знак жалоби.
Тиріон Ланістер підняв очі від книжок і затремтів, хоча у книгозбірні було затишно і тепло. Слухаючи вовче виття, чоловік неначе переставав бути самим собою, тут і зараз, а натомість опинявся у темному лісі власної душі, голий перед хижою зграєю.
Коли лютововк знову завив, Тиріон захряснув шкіряну обкладинку важкої книги, яку саме читав: столітньої давнини трактат, написаний якимось давно померлим маестром про те, як пори змінюють одна одну. Він позіхнув і прикрився долонею. Читальний каганець миготів, рештки олії догоряли, а крізь високі вікна просочувалося вранішнє світло. Він читав усю ніч — таке траплялося часто. Тиріон Ланістер не надто полюбляв спати.
Злізаючи з лави, Тиріон відчув, як затерпли ноги. Він розтер їх, трохи повернувши до життя, і важко прошкутильгав до столу, де тихенько хропів септон, поклавши голову на відкриту книжку. Тиріон прочитав назву. Житіє великого маестра Етельмура. Не диво, що він заснув.
— Чайле, — покликав він неголосно.
Молодий септон підскочив, збентежено блимаючи очима. Кришталь його братства заметлявся на срібному ланцюжку навколо шиї.
— Я піду поснідаю. Дивися, щоб повернув усі книжки на полиці. Обережніше з валірійськими сувоями — їхній пергамен дуже крихкий. «Військові пристрої» Айрмідона — дуже рідкісна книга, тільки у вас я бачив її повний примірник.
Чайл іще не прокинувся і відчайдушно позіхав. Тиріон терпляче повторив свої вказівки, тоді поплескав септона по плечі й залишив наодинці з його обов’язками.
Вийшовши назовні, Тиріон вдихнув повні груди холодного вранішнього повітря і почав важке сходження крутими кам’яними сходами, що закручувалися навколо вежі-книгозбірні. Справа йшла повільно: сходинки вирізані були високими й вузькими, а ноги Тиріон мав короткі та криві. Сонце якраз сходило і ще не прогнало темряву зі стін Зимосічі, а у дворищі внизу вже було повно людей. До нього долетів хрипкий голос Сандора Клегана:
— Щось хлопчина ніяк не здужає померти. Хай би вже збирався швидше.
Тиріон глянув униз і побачив, що коло Хорта стоїть принц Джофрі та купка молодих зброєносців.
— Принаймні хоч помирає він тихо, — відповів принц. — Зате його вовк галасує, як навіжений. Я аж спати не міг минулої ночі.
Зброєносець саме надягав на Клегана, що кидав довгу тінь на втоптану землю двору, його чорного шолома.
— Якщо ваша ласка, можу дати ради тій потворі, — мовив він крізь відкрите забороло.
Хлопець вклав йому до рук меча-півторака. Хорт зважив зброю в руці, розсік нею холодне вранішнє повітря. Позаду нього у дворі дзвеніла криця: лицарі та зброєносці вправлялися у своєму мистецтві.
Пропозиція, здається, потішила принца.
— Хай один собака вбиває іншого! — вигукнув він. — Зимосіч аж юрмиться вовками. Старки й не помітять, як їх на одного поменшає!
Тиріон зіскочив з останньої сходинки на двір.
— Дозволь не погодитися, небоже, — мовив він. — Старки вміють рахувати до шести. На відміну від деяких відомих мені принців.
На це Джофрі стало совісті хоча б почервоніти.
— Голос нізвідки! — вигукнув Сандор. Він видивлявся з шолома туди й сюди. — Духи повітря!
Принц зареготав, як завжди, коли його охоронець клеїв дурня. Тиріон давно звик.
— Я тутечки, унизу.
Здоровань зиркнув донизу і прикинувся, наче щойно помітив.
— Малий пане Тиріоне! — мовив він. — Перепрошую. Я не знав, що ви там.
— Сьогодні мені чомусь не смакує твоє нахабство, — відповів Тиріон і повернувся до небожа. — Джофрі, тобі час піти до пана князя Едарда і його пані та висловити співчуття.
Джофрі почепив таку вередливу пику, яку вміють робити тільки юні принци.
— Та нащо їм здалося моє співчуття?!
— Хай так. Але існують певні обов’язки, — відповів Тиріон. — Твоя відсутність вкидається у око.
— Той Старків хлопець для мене порожнє місце, — мовив Джофрі. — Та й не терплю я баб’ячого скигління.
Тиріон Ланістер витягнувся і заліпив небожеві ляпаса. Принцева щока миттю почервоніла.
— Одне слово, — попередив Тиріон, — і отримаєш ще.
— Я розкажу матері! — заволав Джофрі.
Тиріон ударив іще раз. Тепер палали обидві щоки.
— Розкажеш матері, аякже, — мовив до принца Тиріон. — Але спершу підеш до пана та пані Старк, упадеш перед ними на коліна і розкажеш їм, що поділяєш їхню скорботу, що готовий прислужитися бодай чимось у цю болісну годину, що молишся разом з ними за їхнього сина. Зрозумів? Я питаю, ти зрозумів?
Хлопчисько трохи не зарюмсав, та натомість спромігся слабенько кивнути, потім розвернувся і побіг двором, тримаючись за щоки. Тиріон мовчки спостерігав за ним.
На обличчя йому впала тінь — це Клеган навис над ним скелею. Чорний, мов сажа, обладунок, здавалося, затьмарював сонце. Забороло у вигляді страшного, наче з пекла, собачого писку, він опустив. Утім, Тиріон завжди вважав, що те забороло — справжня прикраса проти власного обличчя Клегана, жахливо спотвореного вогнем.
— Принц не забуде цього, малий пане, — попередив
