Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

Небо й не лізу! — щоки в хлопчика розпашіли, від хвилювання він навіть перебив старого. — Просто я хочу бути сильним! Сильним і вільним! Раз уже ніякий закон не може приборкати гадів і допомогти тим, кому варто допомагати, я не хочу ходити під законом. Гончарне ремесло — це здорово, але одного його мені замало. Орам може викинути мамку й мене на вулицю, який-небудь стражник може з’явитися в крамницю ремісника й зажадати грошей, а як той не дасть, то на нього нічого доброго не чекає… Невидимки мають зброю проти негідників. Щоб уміти захиститися самому й захистити своїх, я згоден стати Невидимкою, наставнику Сороте!

Старий розсміявся, але видно було, що він зворушений:

— Мені все зрозуміло, малий. Ти знаєш, чого хочеш, а це значить, що швидше за все ти зумієш досягти своєї мети. Що ж, я буду твоїм наставником, якщо ти довіряєш мені.

— А ти мені? — тихо запитав Інтар беручи зморшкувату руку старого в свою долоньку. — Ти ж довіряєш, коли вже розповів…

— Правильно зауважив, хлопчику. Скажу тобі, — сліпий погладив долоню Інтара, — довіряти своїм — найважливіше в нашій справі. Закон проти нас, і цілий світ, що живе за цим законом, або вдає, що так живе, — он на кшталт тих двох стражників, які вас із Ренні віддали Наобу, — всі вони теж проти нас. Нас мало, тому ми повинні берегти один одного. Свій, він тобі ближчий за кревного брата, підлості йому робити не можна: ти його сьогодні потопиш — завтра він тебе. Пам'ятати потрібно — той, кому ти допоміг сьогодні, завтра допоможе тобі. Ніколи своєму не відмовляй. Я, коли очі мені випалили — а в нашій справі й таке буває, що глибша яма, на краю якої ти оступився, то страшніша розплата за помилку, — я загинув би, якби не Гільдія. Мене лікували й усі ці роки підтримували грішми, і так буде до самої моєї смерті. Натомість я, чого міг, учив дітей Гільдії, ховав добро й прихищав тих, кому потрібен був дах… І ти намагайся завжди, що можеш, дати своїм — віддача буде. Гільдія — твій дім, твоя кам'яна стіна, за якою сховатися можна, твоя фортеця. Поки ти ще не ввійшов у неї, але вже й зараз ми будемо робити для тебе все, що нам до снаги. Коли тобі виповниться чотирнадцять, тебе випробують — і якщо ти виявишся гарним учнем, станеш одним із Гільдії. Однак до цього ще далеко…

Отут хлопчик зважився запитати:

— А ті, хто не в Гільдії, хіба вони не свої? Мамка… і ось, друзі в мене є, Арим і Данген — ну, ти їх пам'ятаєш, шановний, вони зі мною тобі дрова приносили…

Сорот кивнув:

— Пам'ятаю. Звичайно, і поза Гільдією можуть бути свої — тільки ти маєш зрозуміти: ті хто в Гільдії, уже тому свої для тебе, що в них із тобою одне ремесло. Так є не у кожній Гільдії, але в нашій — так. І зрада, підлість — це саме те, чого від людей Гільдії ми не чекаємо (хоча всяке буває, звісно), а ось від інших таке завжди може трапитися. Друг — якщо він справді тобі друг, — прийме тебе будь-якого й віритиме тобі беззастережно, навіть знаючи істину про твоє ремесло, тому що він буде впевнений у твоїй любові до нього. Але не поспішай довіряти, так само, як не поспішають позичати великі гроші. Спочатку мідяки, потім — якщо мідяки повернуть, то срібло… Зрозуміло, бувають і негідники, які справно повернуть і мідні, й срібні монети, щоб отримати золоті й зникнути з ними назовсім, тому, повторюю — завжди будь напоготові. Цього я ще навчу тебе. А поки — більше мовчи, ніж говори, й краще мовчи, ніж бреши, а якщо вже доводиться брехати тим, кого любиш, — а тобі доведеться, — бреши мистецьки.

— Я розумію, що мушу мовчати, чого навчаюсь…

Я ніколи не зможу сказати? Нікому, крім людей Гільдії?

— Тобі ще рано говорити «ніколи», малий. Може, колись потім… тоді, коли будеш упевнений, що близькі люди не відвернуться від тебе й не зрадять, коли довідаються правду. Але позаяк тобі доведеться брехати своїм, бреши тільки словами. А роби завжди чесно. Дружба любить чесність. З неї народжується довіра, а це необхідно кожному з нас, чи то буде він Невидимкою, а чи Збирачем, торговцем, ремісником, воїном чи Імператором.

— Довіра… — повторив хлопчак.

— Так, Інтаре, — Сорот погладив його по голові. — Довіра й співчуття. Не бійся жаліти, побоюйся жалощів від чужих, але не соромся, коли свої тебе жаліють. Людина, якій є кому довіряти, кого пожаліти й на кого спертися самій, — це завжди дуже щаслива й дуже багата людина.

Хлопчик слухав і розумів — це правда. Йому здавалося навіть, що він знав усе це раніше, тільки давно забув і ось тепер зустрічає серед слів Сорота власні, давні, дорогі, — й тому слухати несподівано знайденого наставника було радісно.

А Сорот, не гаючи часу, того ж дня показав новому учневі деякі речі. Він попросив хлопчика принести знадвору кілька каменів. Потім повісив на плече Інтарові сумку, до якої поклав кошіль, натоптаний мідяками, та звелів відвернутися, заплющити очі й чекати.

— Я спробую вийняти із сумки кошіль і підмінити його каменем підходящої ваги. Ти маєш не проґавити та спіймати мене за руку.

Хлопчик кивнув. Весь напружений, стояв і чекав. Він чув, як Сорот ходить по кімнаті, вовтузиться десь… Кілька разів той пройшов зовсім близько за спиною в Інтара… Потім усе затихло, старий, очевидно зупинився.

«От зараз, напевно, — вирішив Інтар. — Зараз… так… ну ж бо… ще мить… Ось тепер!»

На рипіння він рвучко розвернувся — і побачив, як наставник зручніше влаштовується в древньому дерев’яному кріслі. У його долонях затишно лежав кошіль із мідяками.

— Га? — хлопчисько розгубився. — А як же…

Приголомшений Інтар поквапливо розкрив сумку.

Там лежав камінь.

Хлопчик якийсь час просто відкривав і