Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Я пішов далі, і лише за кілька кроків збагнув, що бачив у дзеркалі себе в демонській подобі, хоча наразі в ній не був.

Праворуч від себе я почув тихеньке кахикання. Розвернувшись на звук, я побачив свого брата Мандора в ромбоподібному дзеркалі в чорній рамі.

— Любий хлопче, — проголосив він, — король помер. Хай живе твоя найясніша персона, оскільки трон тепер посядеш ти. Краще тобі поквапитися й повернутися для коронації, яка відбудеться На Краю Світу, з Нареченою Каменя чи без неї.

— У нас тут виникли певні проблеми, — сказав я.

— Зараз не час їх улагоджувати. Твоя присутність у Дворах стократ важливіша.

— Ні, мої друзі є найважливішими для мене, — сказав я.

Його губи викривилися в миттєвій посмішці.

— Твоє становище дозволить тобі якнайкраще захистити твоїх друзів, — сказав він, — а також вчинити із ворогами як належить.

— Я повернуся, — сказав я, — незабаром. Але не для того, аби коронуватися.

— На твій розсуд, Мерліне. Бажаною насамперед є твоя присутність.

— Я нічого не обіцяю, — сказав я.

Він пирснув сміхом, і дзеркало збезлюдніло.

Я розвернувся. Пішов далі.

Знову смішок. Зліва. Це моя мати.

Вона дивилася на мене з дзеркала, взятого в червону раму з вирізьбленими квітами, і з її обличчя було помітно, що ситуація її страшенно розважає.

— Шукай його в Безодні! — промовила вона. — Шукай його в Безодні!

Я проминув її, не зупиняючись, але сміх її ще якийсь час переслідував мене.

— Пс-с-ст! — Звук лунав з правого боку, з довгого та вузького дзеркала з зеленою облямівкою. — Гос-с-сподарю Мерліне, — просичала вона. — Я с-с-споглядала, але те Колес-с-со-Привид не з’являлос-с-ся.

— Дякую тобі, Ґлейт. Будь ласка, дивись і надалі.

— Домовилис-с-сь. Але ми мус-с-симо пос-с-сидіти разом ко-лис-с-сь увечері біля каміна, пос-с-сьорбати молочка й потеревенити про с-с-старі час-с-си...

— Це буде чудово. Так, ми мусимо. Якщо тільки нас не з’їсть щось більше.

— С-с-с-с!

А може, це сміх?

— Доброго полювання, Ґлейт.

— С-с-саме так. С-с-с!

...Уперед. Я йшов далі.

— Сину Амбера! Носію спикарда, — а це вже з затіненої ніші зліва.

Я зупинився, вдивляючись. Біла рама, сіре скло. З нього дивився чоловік, якого я ніколи раніше не зустрічав. У чорній сорочці з коміром, що відкривав шию, у коричневій шкіряній камізельці. Волосся темно-русяве, очі, схоже, зелені.

— Так?

— Спикард було заховано в Амбері, — проказав він, — для того, аби ти його знайшов. Він оперує великими силами. А ще він має на собі низку заклять, які змусять того, хто його носить, діяти певним чином за певних обставин.

— Це я підозрював, — відказав я. — На які дії він налаштований?

— Раніше його носив Свейвілл, Король Хаосу, і він змусить того, хто його носить, сісти на трон, поводитися певним чином та погоджуватися з пропозиціями певних осіб.

— Яких саме?

— Тієї жінки, котра сміялася і гукала: «Шукай його в Безодні!» Чоловіка в чорному, який бажає твого повернення.

— Це були Дара і Мандор. Це вони наклали на нього закляття?

— Саме так. А той чоловік залишив його в такому місці, щоб ти його знайшов.

— Я не хочу позбуватися цієї речі просто зараз, — сказав я, — коли вона показала себе такою корисною. Чи є якийсь спосіб зняти зі спикарда ці закляття?

— Звісно. Але для тебе це не має значення.

— Чому так?

— Перстень, що у тебе на руці, — не той, про який я казав.

— Не розумію.

— Зрозумієш, не бійся.

— Хто ви такий, сер?

— Моє ім’я Делвін, і, можливо, ми ніколи не зустрінемося в реалі, якщо тільки не вивільняться певні віковічні сили.

Він підніс руку догори, і я побачив, що у нього на пальці теж був спикард. Він підніс його до мене.

— Торкнись своїм перснем мого, — наказав він. — Тоді можна буде наказати йому перенести тебе до мене.

Я підняв руку зі спикардом, наближаючи її до скла. Здавалося, вони ось-ось зустрінуться, але цієї миті спалахнуло яскраве світло і Делвін зник.

Рука моя впала. Я пішов далі. Підкоряючись раптовому імпульсу, я зупинився перед скринею та витяг шухлядку.

Я вражено дивився на найдовивіжнішу річ із усього, що бачив тут досі. Шухляда містила мініатюрну, зменшену, але точну копію каплиці, присвяченої моєму батькові — крихітні плиточки відповідних кольорів, тоненькі свічечки, які, втім, горіли, а на вівтарі навіть лежав Ґрейсвандір іграшкового розміру.

— Відповідь лежить перед тобою, дорогий друже, — пролунав глибокий голос, який я знав, але не розпізнав.

Я подивився вгору. Над скринею висіло дзеркало з лавандовою облямівкою — дивно, що я помітив його тільки зараз. Звідти дивилася леді з довгим вугільно-чорним волоссям і очима такими темними, що я не міг сказати, де закінчуються зіниці та починається райдужка. Обличчя леді мала дуже бліде, і це тільки підкреслювали рожеві тіні на її повіках і рожева помада. Ці очі...

— Рендо! — сказав я.

— Ти не забув! Ти насправді мене пам’ятаєш!

— ...І ті часи, коли ми з тобою гралися кістками-танцюристками, — сказав я. — Ти подорослішала і стала дуже гарною. Я згадував тебе нещодавно.

— А я відчула уві сні, як ти торкнувся мене думкою, мій Мерліне. Мені шкода, що ми так розсталися, але мої батьки...

— Розумію, — сказав я. — Вони вирішили, що я демон або вампір.

— Так. — Вона простягнула крізь дзеркало бліду руку, взяла мою руку і притягнула її до себе. За склом вона притислася до неї губами. Губи були холодні. — Вони хотіли б, щоб я підтримувала знайомство з людськими синами та дочками, а не з такими, як ми. — Коли вона посміхнулася, я помітив її ікла. В дитинстві вони були непомітні. — Боги! Ти виглядаєш як людина! — промовила вона. — Приходь колись навідати мене в Диколіссі!

Імпульсивно я нахилився вперед. Наші вуста зустрілися в дзеркалі. Хай хто вона така, а ми колись були друзями.

— Відповідь, — повторила вона, — перед тобою. Приходь навідати мене!

Дзеркало почервоніло, і вона зникла. Капличка залишилася стояти в шухлядці. Я засунув шухляду і повернувся йти далі.

Йшов. Дзеркала ліворуч. Дзеркала праворуч. У їхніх глибинах я бачив лише себе.

І раптом:

— Так-так, племінничку.