Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Чому?

— Я дбаю насамперед про неї. Вона має права, вона має власні почуття. А ти поводишся з нею, наче вона пішак у твоїй грі.

— Це правда. Я визнаю, що вона особистість, але, на своє нещастя, вона стала ще й пішаком у грі.

— Тоді я не віддам її жодному з вас. Це нічого не змінить, адже зараз жоден із вас її хоч як не має. Але я виведу її з гри.

— Мерліне, ти важливіша фігура, ніж вона, але все ж таки ти лише одна з фігур, і ти не можеш мені нічого диктувати. Ти розумієш це?

— Я розумію свою важливість для тебе, — відказав я.

— Гадаю, ти помиляєшся, — відповів він.

Я намагався зрозуміти, наскільки він насправді могутній у цьому місці. Схоже, тут він так шалено витрачає енергію, що сам зміг з’явитися тільки тоді, коли зникли чотири фантоми. Чи насмілюся я кинути йому виклик, відкривши усі канали свого спикарда? Я ніколи ще не робив спроб залучити водночас всі джерела енергії в Тінях, які контролює ця штука. Якщо я це зроблю, якщо я зможу діяти дуже швидко, чи вдасться мені забрати нас усіх звідси, перш ніж Лабіринт відреагує? А якщо не вдасться, то чи зможу я пробити ту перепону, яку він виставить, аби нас зупинити? І, якщо я зумію зробити хоч те, хоч те, до якого місця ми маємо тікати?

І нарешті, як це може змінити ставлення Лабіринту до мене?

(...якщо тебе не з’їсть щось більше, повертайся розповісти мені колись ввечері свою історію...)

Якого біса, вирішив я. Сьогодні саме слушний день потрапити до меню.

Я відкрив усі канали.

Відчуття було таке, наче я роблю пробіжку, розвив дуже непоганий темп, і раптом за шість дюймів від мого носа виросла цегляна стіна.

Зіткнення, удар, і я вирубався.

...Я лежав на рівній холодній кам’яній поверхні. У моєму розумі та тілі шалено вирували потоки енергії. Я дістався їхнього джерела, опанував їх, угамував до такого рівня, коли вони вже не загрожували знести мені голову геть. І лише тоді обережно розплющив одне око.

Небо, синє-синє. Пара чобіт за кілька кроків від мене, розвернуті носаками в інший бік. Я впізнав у них чоботи, що належали Найді, а трохи повернувши голову, побачив у них її саму. Побачив і Далта — той лежав горічерева за кілька ярдів ліворуч від мене.

Найда важко дихала, а своїм Лоґруським зором я побачив тьмяне червоне сяйво навколо її рук, що вібрували, піднесені в загрозливому жесті.

Звівшись на лікоть лівої руки, дивлячись повз неї, я побачив, що вона стоїть між мною та образом Лабіринту, а той плаває в повітрі десь за десять футів від неї.

Коли він знову заговорив, я вперше почув у його голосі щось схоже на подив:

— Ти збираєшся захищати його від мене?

— Так, — відказала вона.

— Чому?

— Я робила це так довго, що сором було б підвести його тепер, коли він насправді потребує захисту.

— Створіння Безодні, ти знаєш, де ти наразі знаходишся? — запитав Образ.

— Ні, — сказала вона.

Я подивився повз них обох у бездоганно чисте блакитне небо. Поверхня, на якій я лежав, являла абсолютно рівну скелясту плиту овальної форми, що уривалася в нікуди. Швидко повернувши голову, я побачив, що її, скоріш за все, виокремлено з гірського схилу, кілька темних отворів на якому натякали на можливу присутність там печер. Також я побачив Корал: вона лежала позаду мене. Наша кам’яна полиця була кількасот метрів завширшки. Я помітив якийсь рух за Найдою та за образом Лабіринту. Люк підвівся й став на коліна.

Я міг би дати відповідь на питання, поставлене Найді, але не бачив у цьому сенсу. Не тепер, коли вона робила таку добру справу, утримуючи увагу нашого поневолювача та забезпечуючи нам відстрочку.

Ліворуч від себе я бачив рожево-золоті завитки в камені, і, хоч ніколи не був тут раніше, я пам’ятав батьківські розповіді й знав, що це місце первинного Лабіринту, більш глибинний рівень реальності, ніж сам Амбер.

Я перекотився на живіт і став навкарачки. Рачки я пересунувся трохи в бік моря, у бік Лабіринту.

— Ти на іншому кінці Всесвіту, ти’їґо, у місці моєї найбільшої могутності.

Далт застогнав, поворухнувся й сів, протираючи очі.

Я відчував тепер і вібрацію навкруги голосу Найди, а червоне мерехтливе сяйво стояло ореолом навкруги всієї її постаті. Я знав, що вона помре, якщо наважиться атакувати Образ, і знав, що сам його атакую, якщо він її вб’є.

Я почув, як застогнала Корал.

— Я не дам тобі скривдити моїх друзів, — промовила Найда.

Я хотів зрозуміти, чому він вибив мене з ладу, коли я готувався застосувати спикард, чому він закинув нас саме сюди, до своєї твердині. Чи не випливає звідси, що у мене, дійсно, був шанс проти нього там, у володіннях Лоґрусу, де він не мав справжньої сили?

— Створіння Безодні, — промовив Образ до Найди, — твій патетичний та приречений учинок межує з геройством. Ти починаєш мені подобатися. Хотів би я мати такого друга. Ні, я не кривдитиму твоїх приятелів. Але я мушу затримати тут Корал та Мерліна, аби їхньою силою не скористався мій супротивник, а вас решту — з міркувань політичних. Ви пробудете тут доти, доки нашу суперечку не буде залагоджено.

— Затримати? — сказала вона. — Тут?

— Всередині скелі ви знайдете зручні приміщення, — відказав Образ.

Я обережно звівся на ноги, намацуючи свій кинджал.

Люк теж підвівся, попрямував до Корал і опустився на коліна біля неї.

— Ти отямилася? — запитав він.

— Наче так, — відповіла вона.

— Стояти можеш?

— Спробую.

— Я тобі допоможу.

Поки Люк допомагав Корал стати на ноги, підвівся й Далт. Я продовжував нишком підбиратися до візерунка в камені. І де цей Дворкін, коли він потрібний мені найбільше?

— Можете піти до печер, що позаду вас, й оглянути відведені вам приміщення. Але спершу, Мерліне, ти мусиш зняти перстень.

— Навряд чи зараз час розпаковуватися та облаштовуватися, — відказав я, різонувши лезом собі ліву долоню та роблячи останній крок. — Ми тут надовго не затримаємося.

Образ Лабіринту видав звук, що скидався на притишений громовий розкот. Але блискавка не вдарила, та я й сумнівався, що це може статися. Не тепер, коли він усвідомив, що у мене в руці і