Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— То це місце...?

— Шляхи Саваллів. Я б залюбки показав тобі тут усе, як є, провів би тебе усіма шляхами.

— Може, колись згодом.

— Так.

Я рушив садом, сподіваючись на появу Колеса-Привида або Керґи. Утім, ніхто з них не з’явився.

Зрештою ми дісталися коридору, який вивів нас до зали з гобеленами, звідки був шлях до потрібної мені кімнати, яка розкривалася на коридор, звідки можна було увійти до галереї з металевими деревами. Але ми не встигли туди потрапити, бо я почув голоси в тому коридорі. Отож нам довелося чекати в цій кімнаті, де містився кістяк Курзу-Верзу, розфарбований у помаранчевий, блакитний та жовтий кольори. Ранній психоделічний стиль, сказав би я. Тим часом бесідники наблизилися до нас. Голос одного з них я впізнав одразу — він належав моєму братові Мандору, а щоб визначити його співрозмовника, мені довелося непомітно визирнути їм услід. Я побачив, що це був Лорд Бенкес Амберласький, Верховний Жрець Змії, що Уособлює Лоґрус, якщо хоч раз процитувати його повний титул. Якби це була історія з притягнутим за вуха сюжетом, вони мали б зупинитися біля дверей кімнати, у якій ми переховувалися, і дати мені можливість підслухати розмову, з якої я б довідався геть усе, про що хотів дізнатися.

Вони не зупинилися, вони пішли повільніше.

— Тобто, усе відбудеться таким чином? — запитав Бенкес.

— Так, — відповів Мандор. — Незабаром.

А тоді вони були вже надто далеко, і я не міг розібрати більше ані слова. Я слухав, як віддаляються їхні кроки. Потім почекав ще трохи.

Я міг би поклястися, що почув тоненький голосок, який проказував:

— Йди за ними! Йди за ними!

— Ти щось чув? Щойно? — прошепотів я.

— Анічогісінько.

Отже, ми вислизнули до коридору й повернули праворуч, у бік, протилежний тому, куди пішли Мандор і Бенкес. Коли ми це зробили, я відчув, як щось пече мені на лівому стегні.

— Ти гадаєш, він десь поблизу? — запитав фантом Корвіна. — В’язень Дари?

— І так, і ні, — відказав я. — Ой!

Тепер відчуття було таке, ніби мені припікали ногу розжареною вуглиною. Я ковзнув у найближчу нішу й, опинившись поряд із муміфікованою леді в бурштиновій труні, сунув руку до кишені.

Варто було мені намацати пальцями цю штуковину, я вже знав, що це таке. Філософські роздуми зароїлися у моїй голові, але наразі я не мав на них ані часу, ані бажання, і тому вчинив з ними, як ведеться повселюдно: відклав на безвік.

Так, це спикард я витяг з кишені, і тепер він лежав у мене на долоні, ще гарячий. І негайно крихітна іскорка пробігла між ним та тим спикардом, що був у мене на пальці.

І негайно ж по цьому почалося безмовне спілкування, низка образів, тверджень, почуттів, і всі вони спонукали мене розшукати Мандора й віддатися в його руки, аби могли розпочатися приготування до моєї коронації. Тепер я бачив, чому Блейз застерігав мене не надягати цю штуку. Якби не захист з боку мого власного спикарда, цілком можливо, я не зміг би опиратися його наказам. Я скористався власним перснем, аби припинити дію другого, створити незриму стіну навколо нього, ізолюватися від його впливу.

— То ти маєш аж дві такі чортові цяцьки! — зауважив фантом Корвіна.

Я кивнув.

— Знаєш про них щось, чого я не знаю? — запитав я. — А це, практично, все.

Він помотав головою.

— Знаю лише, що їх вважають дуже старовинними об’єктами сили. Вони сягають ще тих часів, коли Всесвіт був досить-таки туманним місцем і кордони Тіней не були чітко визначені. Коли настав час, ті, хто володіли цими перснями, заснули, або розчинилися, або з ними сталося те, що завжди стається з такими персонажами, а ці спикарди були викрадені, чи заховані, чи трансформовані, чи що там завжди відбувається з такими речами, коли настає кінець певної історії. Звісно, щодо них існує багато гіпотез. Так буває завжди. Але притягти до Дворів дві такі штуковини, значить свідомо привернути до себе величезну увагу, не кажучи вже про те, що це додасть могутності Хаосу самим фактом їхньої присутності на цьому полюсі буття.

— О Господи, — сказав я. — Я накажу тому, що в мене на пальці, теж не висовуватися.

— Не думаю, що це спрацює, — відказав він, — хоч я можу й помилятися. Гадаю, вони мають постійно обмінюватися енергією з усіма наявними джерелами, і тому присутність такої штуки буде негайно помічена.

— Тоді я накажу спикардові налаштуватися на найнижчий рівень.

Він кивнув.

— Звісно, не зашкодить дати йому такий наказ, — сказав він, — хоча, гадаю, він уже зробив це автоматично.

Я поклав інше кільце назад до кишені, вийшов з ніші і швидко попрямував коридором.

Коли ми наблизилися до того місця, яке я шукав, я притишив кроки. Але, схоже, я помилився. Металевого лісу я не знайшов. Ми проминули це місце. Незабаром ми опинилися біля вітрини, яку я впізнав. Вона передувала металевим деревам, якщо підходити до них із цього боку.

Я повернув назад, але я вже знав. Знав, що сталося. Коли ми знову дісталися потрібного місця, я зупинився та уважно вивчив його.

— Що це таке? — запитав мій батько-фантом.

— Це виставка усієї можливої холодної зброї та різальних інструментів, що існують у Хаосі, — сказав я. — Зверни увагу, що всі вони експонуються вістрям догори.

— І що це означає? — запитав він.

— Це те саме місце, — відказав я. — Місце, де ми мали влізти нагору металевим деревом.

— Мерлю, — промовив він, — можливо, це місце химерним чином впливає на мої розумові здібності. Або на твої. Але я просто не розумію.

— Це десь під стелею, — пояснив я, жестикулюючи. — Я приблизно знаю, у якому місці, сподіваюся. Хоча тепер усе має дещо інакший вигляд...

— І що там, сину?

— Шлях... така собі транспортна зона... як та, якою ми пройшли крізь залу з кістяком Курзу-Верзу. Тільки цей шлях перенесе нас до твоєї каплиці.

— І це туди ми прямуємо?

— Саме так.

Він потер підборіддя.

— Дивись, а в отих вітринах, повз які ми йшли, я помітив багацько досить високих штуковин, — зауважив він, — і не тільки металевих чи кам’яних. Ми могли