Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Всередині земної поверхні почулася легенька вібрація. Я відкрив ще канал. Якщо йти за моєю метафорою, скелі на морському дні припинили рухатися. А незабаром земля припинила труситися.

Я повернувся до того місця, звідки розпочав своє зісковзування. Тепер там не відчувалося поштовхів, але тиск іще був.

Відчуй, відчуй, що там, але обережно. Знайди вектор. Рухайся за ним. Рухайся до точки максимальної напруги. Але — ні. Тут лише перетинаються численні вектори. Простеж їх усі.

Знову. Ще вузлова точка. Простеж і ці вектори. Знайди ще канали. Треба зрозуміти всю структуру тисків, а вона заплутана, наче нервова система. Треба тримати в пам’яті весь графік.

Ще один шар. Може, це нереально. Можливо, я женуся за безкінечністю в цих своїх топографічних дослідженнях. Сформуй фрейм[204]. Спрости завдання. Не бери до уваги те, що виходить за рамки потрійних розгалужень. Іди за цією схемою до наступного вузла. Тут є петлі. Добре. Зусилля розповсюджується на тектонічну плиту. Це вже краще.

Спробуй стрибок. Не спрацювало. Надто велику картинку треба утримувати. Відмовся від потрійної системи.

Так.

У такий спосіб вимальовуються головні лінії. Бачу вектори руху енергії, майже до самої плити. Дивно, чому прикладене зусилля менше тієї сили, що виходить із джерела? Додати ще енергії вздовж другого вектора, переспрямувавши сили зсуву цим каналом...

— Мерліне? З тобою все гаразд?

— Не чіпайте мене, — почув я власний голос.

Тепер продовжити лінії, увійти до джерела... передача почалася...

Що це я бачу перед собою? Невже Лоґрус?

Я відкрив ще три канали, сфокусувався на потрібному місці, почав його нагрівати.

Тріщини побігли скелями майже відразу, а плавитися вони почали трохи згодом. Моя новостворена магма потекла лініями розлому. Тепер навкруги точки, звідки йшла руйнівна сила, лежить порожній простір.

Назад.

Я відізвав свої зонди, закрив спикард.

— Що ти зробив? — запитав мене батьків фантом.

— Відшукав місце, де Лоґрус втручався в підземний тиск, — сказав я, — і видалив це місце. Тепер там невеличкий грот. Якщо він згорнеться, тиск може ще впасти.

— Тобто, ти стабілізував ситуацію?

— Принаймні на певний час. Я не знаю, які резерви сили має Лоґрус, та йому доведеться вираховувати новий маршрут, аби дістатися цього місця. Потім тестувати його. А якщо він наразі ще й пильно спостерігає за діями Лабіринту, це може його затримати.

— Отже, ти виграв нам трохи часу, — зауважив він. — Звісно, тепер проти може виступити й Лабіринт.

— Мабуть, так, — сказав я. — Хоча я переніс усіх саме сюди, бо гадав, що тут вони будуть захищені від обох Сил.

— Без сумніву, ти вважав, що варто ризикнути.

— Добре, — сказав я. — Гадаю, прийшов час подбати про деякі інші речі.

— Наприклад?

Я подивився на нього, фантома мого батька, охоронця цього місця.

— Я знаю, де знаходиться твій прототип, той, що з плоті та крові, — сказав я, — і збираюся його звільнити.

Небо розкраяла блискавка. Раптовий подув вітру підняв догори опале листя, заклуботав тумани.

— Я маю піти з тобою, — сказав він.

— Чому?

— Бо, звичайно ж, ця людина цікавить мене особисто.

— Гаразд.

Над нашими головами прогримів грім, і різкий порив вітру розігнав пасма туману.

Тут до нас підійшов Юрт.

— Гадаю, почалося, — промовив він.

— Що саме? — запитав я.

— Двобій Сил, — сказав він. — Лабіринт узяв гору вже дуже давно. Але коли Люк його пошкодив, а ти умикнув Наречену Каменя, він послабив свої позиції відносно Лоґрусу, вперше за багато віків. І Лоґрус вирішив атакувати, затримавшись лише для того, щоб понівечити цей Лабіринт.

— Якщо тільки Лоґрус нас не випробовує, — сказав я, — і це не звичайнісінька буря.

Поки Юрт говорив, задрібнив дощик.

— Я прийшов сюди, бо гадав, що це місце жоден із них не зачепить у разі зіткнення, — провадив він далі. — Припускав, що вони не стануть відволікатися від двобою один з одним, аби вдарити вбік, у цьому напрямку.

— Можливо, це припущення виявиться справедливим, — зауважив я.

— Просто мені хотілося б нарешті опинитися на стороні переможця, — підсумував він. — Не думаю, що я переймаюся тим, хто правий, а хто ні. А надто тому, що це дуже спірні категорії. Я просто хотів би, для різноманіття, бути разом із тими хлопцями, що візьмуть верх. Якої ти про це думки, Мерлю? Що ти збираєшся робити?

— Ми з тутешнім Корвіном збираємося вирушити до Дворів і звільнити мого батька, — сказав я. — Після цього ми збираємося порішати все, що потребує вирішення, і жити довго й щасливо. Ну, ти розумієш, що я маю на увазі.

Він помотав головою.

— Ніколи не розумів, чи ти дурень, чи твоя самовпевненість має під собою якесь підґрунтя. Але щоразу, коли я вирішував, що ти насправді дурень, це мені дорого коштувало. — Він подивився на темний небосхил, змахнув краплю дощу з чола. — Я зійшов із дистанції, але ти ще можеш стати Королем Хаосу.

— Ні, — сказав я.

— ...і у тебе особливі стосунки з Силами.

— Якщо це й так, я сам не розумію, чим це можна пояснити.

— Та хоч чим, — сказав він. — Я залишаюсь із тобою.

Я пішов до решти товариства, обійняв Корал.

Три сліпучі спалахи осяяли небосхил. Вітер струснув дерево.

Я відвернувся і створив двері в повітрі перед собою. Фантом Корвіна і я разом із ним ступнули за поріг.

12

І ось так я повернувся до Дворів Хаосу, до скульптурного саду на Шляхах Саваллів та його химерно викривленого простору.

— Де ми? — поцікавився мій батько-фантом.

— Це щось наче музей, — відгукнувся я, — у домі мого вітчима. Я обрав це місце, бо тут мудроване освітлення і багато місця для схованок.

Він оглянув кілька експонатів, звертаючи увагу на їхнє розташування відносно стін та стелі.

— Диявольське місце, якщо дійде до сутички, — зауважив він.

— Я на це й розраховую.

— Ти тут зростав, еге ж?

— Так.

— І як воно було?

— Ну, навіть не знаю... Мені нема з чим порівнювати. Часто бувало непогано,