Танок з драконами - Джордж Мартін
— А хіба там був дракон? — перепитав Тиріон, здвигаючи плечима. — Я лише знаю, що мертвих цариць ніхто не знаходив.
Старого він, утім, не переконав.
— Та ж трупи валялися сотнями! Їх затягли до ями і там спалили, хоча половина вже й без того була хрустко засмажена. Може, її не впізнали — криваву, потрощену, обпечену, хто її зна. А може, знайшли, та вирішили не казати, щоб ви, раби, сиділи й не сіпалися.
— «Ми, раби»? — перекривила брунатна жінка. — А на тобі ото не нашийник?
— Це нашийник від Газдора! — гордовито випнувся старий. — Якого я знаю від першого дня його життя. Та він мені як рідний брат! Це такі, як ви, набрід з Астапору та Юнкаю, скиглите про волю. А я б не віддав драконовій цариці свого нашийника, навіть якби вона за те мені прутня посмоктала. Людині належить мати доброго хазяїна, тоді усе до ладу і всім на краще.
Тиріон не став сперечатися. Найпаскудніше у рабстві було те, як легко до нього звикалося. Життя більшості рабів не надто відрізнялося від життя челяді у Кастерлі-на-Скелі — принаймні, таке в нього склалося враження. Справді, траплялися серед рабовласників та їхніх наглядачів особливо лихі та жорстокі, але такі бували і серед вестероського панства, їхніх управителів та надвірної варти. Більшість юнкайських вельмож поводилися зі своїм майном ласкаво та поблажливо, якщо ті виконували службу і не чинили клопоту. Оцей старий у іржавому нашийнику, щиро та пристрасно відданий своєму Панку-Вислощоку, зовсім не становив серед рабів поодинокого винятку.
— Газдор Добросердий? — запобігливо перепитав Тиріон. — Наш хазяїн Єззан часто згадував його розум.
Насправді Єззан казав приблизно так: «Та я в лівій половинці своєї дупи маю більше розуму, ніж Газдор і всі його брати, разом узяті.» Але Тиріон завважив за доцільне приховати справжні слова.
Настав і минув полудень, поки вони з Копкою нарешті досягли колодязя, звідки воду витягав одноногий кощавий раб. Він примружив на них підозріливе око і мовив:
— По воду для Єззана завжди приходив Няньо. З чотирма людьми і возиком, запряженим мулом.
Він знову кинув цебро у колодязь; воно тихо плюхнуло у воду. Одноногий дав цебру наповнитися і почав витягати. На його руках — спечених сонцем, жилавих і м’язистих — лупилася шкура.
— Мул здох, — відповів Тиріон. — Няньові, бідоласі, теж жаба цицьки дала. А тепер і сам Єззан сів верхи на бліду кобилу, і з ним шестеро вояків уже з дупи бризкають. Можна мені два повних відра?
— Гаразд, бери.
На тім порожні балачки спинилися. «Що, почув стукіт кобилячих копит?» Брехня про вояків примусила одноногого поспішати аж зі смиком.
За деякий час вони рушили назад; кожен із карликів тягнув два налиті по вінця відра свіжої води, а пан Джораг — два у кожній руці. День ставав дедалі жаркішим, повітря — вологим і щільним, наче мокра повсть; відра важчали з кожним кроком. «Надто довгий шлях для коротких ніг.» Ще й вода вихлюпувала з відер у лад крокам, плескотіла навколо ступнів, а дзвіночки вигравали веселу похідну пісню. «Знав би я, що до цього дійде, батечку, то може, лишив би тебе живим.» За версту на схід у повітря здіймався темний стовп диму — там підпалили чийсь намет. «Палять померлих уночі.»
— Сюди, — смикнув Тиріон головою праворуч.
Копка кинула на нього здивований погляд.
— Ми прийшли не цим шляхом.
— Навіщо нам нюхати ту кіптяву? В ній забагато отруйних випарів.
І то не була брехня… принаймні, не цілковита.
Невдовці Копка вже важко пирхала, пригнічена вагою.
— Треба відпочити!
— Як скажеш.
Тиріон поставив цебра з водою на землю, вдячний за перепочинок. Ноги йому жахливо судомило; він знайшов годящий камінь і присів розтерти стегна.
— Я можу розім’яти, — запропонувала Копка.
— Я краще знаю, де мені болить.
Хай як Тиріон прихилився до дівчини, все ж її доторки досі бентежили його. Карлик обернувся до пана Джорага.
— Ще кілька лящів, і ти, Мормонте, будеш на пику бридкіший за мене. Ану скажи, чи в тобі лишилося трохи духу для бійки?
Дебелий лицар здійняв угору погляд оточених чорними синцями очей і зиркнув, наче на бридку балакучу комаху.
— Досить, щоб зламати тобі шию, Бісе.
— То й добре. — Тиріон підняв з землі відра. — Тоді нам сюди.
Копка зморщила чоло.
— Та ні. Ліворуч! — І вказала пальцем. — «Відьма» отам стоїть.
— А отам «Лукава сестра». — Тиріон кивнув у іншому напрямку. — Ти мені повір — мій шлях коротший.
І рушив у дорогу, теленькаючи нашийником. Копка піде слідом — цього він був певний.
Інколи він заздрив дівчині та її маленьким гарненьким мрійкам. Вона нагадувала йому Сансу Старк — юну наречену, з якою він побрався і яку втратив. Незважаючи на всі бачені Копкою жахіття, вона чомусь не втратила довіри до людей. «А мала б знати краще. Адже вона старша за Сансу і коротунка. Проте поводиться, наче красуня вельможного роду, а не рабиня у збіговиську почвар.» Ночами Тиріон часто чув її молитви. «Пусті балачки. Якщо боги існують, вони є чудовиськами і катують нас для власної розваги. Хто б іще створив отакий світ, повний неволі, крові та болю? Хто інший створив би наші тіла і душі такими, як ми є?» Іноді Тиріонові кортіло дати їй ляпаса, струснути, заверещати просто у обличчя — що завгодно, аби розбудити від снів та мрій. «Ніхто нас не врятує! — хотів він заволати. — Найгірше ще попереду!» Але зрештою не знайшов ані слів, ані хоробрості. Замість добрячого ляща поперек незугарної мармизи, щоб збити полуду з очей, Тиріон зрештою стискав їй плече або дарував дружні обійми. «І брехав кожним рухом. Я платив їй облудною монетою, а вона вважає себе за багатійку.»
І правду про Дазнакову яму він теж від неї приховав.
«Леви. Вони хотіли спустити на нас левів.» Ото був би справді неймовірний жарт долі. Може, Тиріон навіть знайшов би мить для короткого гіркого смішку, перш ніж хрупнути у левовій пащі.
Ніхто не розповідав йому, який кінець їм наготували — принаймні словами. Та здогадатися, потрапивши до схованих під цеглою Дазнакової ями приміщень, виявилося неважко. Тут, у цьому особливому темному світі, була царина ямних бійців і численної служби, що дбала про них, живих і мертвих: кухарів, які готували
