Танок з драконами - Джордж Мартін

Віктаріон вагався. «Він вийшов з моря. Навіщо Потоплому Богові віддавати його, як не на те, щоб ми його знайшли?» Брат Еурон мав при собі власних чаклунів, наче улюблених звіряток. Можливо, Потоплий Бог волів, щоб Віктаріон придбав одненького і собі.

— Чому ти кличеш цю людину чаклуном? — запитав він Ховраха. — Я бачу лише червоного жерця у жалюгідному лахмітті.

— Та я теж так думав, великий керманичу, але він… знає різні речі. Знав, що ми прямуємо до Невільницької затоки, хоча йому ніхто не казав. Знав, що ви маєте бути тут, коло цього острова. — Чоловічок завагався. — А ще, великий керманичу, він мені таке сказав… що ви напевно помрете, якщо не привести його до вас.

— Я помру? — пирхнув Віктаріон.

«Вріж йому горло і кинь у море» — трохи не мовив він, аж тут біль у хворій руці проштрикнув її мало не до ліктя, та так страшно, що слова просто у роті обернулися на жовч. Віктаріон запнувся і вхопився за поручні, щоб не впасти.

— Ворожбит зурочив капітана! — вигукнув чийсь голос.

Клич підхопили й інші голоси.

— На горло його! Вбиймо, щоб не накликав гемонів!

Довгобурун Пайк першим вихопив ножа.

— Ні! — заревів Віктаріон. — Ану стояти! Усім стояти. Пайку, прибери зброю. Ти, Ховраше, забирайся на свій корабель. А ти, Покоре, веди чаклуна до моєї бесіди. Решта — ставайте до своїх справ.

Половину удару серця він мав сумнів, чи виконають залізняки його наказ. Вони стояли навколо і щось бурмотіли, половина тримала в руках клинки, і всі переглядалися, шукаючи одне в одного наснаги. На все довкола падав дощем мавп’ячий послід — «ляп, ляп, ляп». Але ніхто не ворухнувся, доки Віктаріон не схопив ворожбита за плече і не потяг до ляди.

Коли двері до капітанової бесіди прочинилися, смаглявка спершу обернулася до них, мовчки посміхаючись… та коли побачила червоного жерця, вуста її вишкірилися, оголивши зуби, і з них вирвалося раптове люте сичання, схоже на зміїне. Віктаріон загилив їй ляща тилом здорової долоні, збивши на підлогу.

— Стули пельку, дівко, і неси нам вина. — Він обернувся до чорношкірого. — То Ховрах казав правду? Ти бачив мою смерть?

— І не лише її.

— Де? Коли? Я загину в битві? — Його здорова рука стискалася і розтискалася. — Якщо брешеш мені, я тобі голову розвалю, наче диню, і віддам мавпам, щоб зжерли мозок.

— Ваша смерть зараз поруч із нами, мосьпане. Дайте-но мені вашу руку.

— Руку? Що ти знаєш про мою руку?

— Я бачив вас у ніч-ватрі, Віктаріоне Грейджою. Ви крокували крізь полум’я, лютий та рішучий, з сокирою в руці, що спливала кров’ю… та не бачили мацаків, які вхопили вас за плесна, шию і литки. Вони скидалися на лихі чорні нитки, що тримали вас і змушували танцювати.

— Танцювати?! — визвірився Віктаріон. — Твоя ватра бреше! Я не вродився ані танцювати, ані смикатися лялькою на чиїхось нитках.

Він стяг рукавицю і пхнув хвору долоню просто жерцеві у обличчя.

— Ось тобі. Хотів подивитися? Ну то дивись.

Свіже полотно вже спливало кров’ю та брудом.

— Він мав на щиті троянду — той молодик, що зробив мені оцей подаруночок. Виходить, я подряпався на квітковому шпичаку.

— Навіть найменша подряпина часто-густо буває смертельною, великий керманичу. Але якщо дозволите, я її зцілю. Мені знадобиться гострий ніж — найкраще срібний, проте згодиться і залізний. Також жарівниця — без вогню не обійтися. Буде боляче. Біль буде страшний, жахливий — такого ви ще не знали. Та коли ми скінчимо, ваша рука повернеться до вас.

«Усі вони однакові, ці гидкі штукарі. Щур теж обіцяв, що буде боляче.»

— Я залізного роду, жерцю. Я сміюся з болю. Ти матимеш, що просиш… але якщо зазнаєш поразки і не зцілиш мені руку, я сам вріжу тобі горлянку і віддам труп морю.

Мокорро вклонився, виблискуючи темними очима.

— Згода.

Залізного керманича більше не бачили того дня. Година спливала за годиною; жеглярі «Залізної перемоги» розповідали один одному, що чули з капітанової бесіди навіжений сміх — низький, глибокий, темний і зловісний. Коли Довгобурун Пайк і Вульф Одновухий спробували відчинити двері, то знайшли їх замкненими зсередини. Згодом почувся спів — моторошний вискливий лемент мовою, в якій маестер упізнав високовалірійську. Саме тоді мавпи — усі до одної — з шаленим вереском повистрибували на всі боки з корабля у воду.

Коли напухле сонце вже стояло низько над обрієм, темно і криваво барвлячи небо над чорною, мов маестерське чорнило, надбудовою, Віктаріон нарешті повернувся на чардак. Від пояса і вище він був оголений, ліва рука вкрита кров’ю аж до ліктя. Коли навколо зібралися жеглярі, перешіптуючись і перезираючись, він підняв чорну, наче спалену долоню. Цівки темного диму здіймалися з пальців, якими він вказав на маестра.

— Візьміть оцього. Вріжте йому горло і киньте у море. Тоді вітри будуть до нас прихильні на всьому шляху до Меєрину.

Мокорро бачив це у своїх вогнях. Бачив він і те, як дівка побралася у шлюбі з чоловіком. Та що з того? Вона буде не першою жінкою, з якої Віктаріон Грейджой зробив удову.

Тиріон

Цілитель увійшов до намету, муркочучи ґречні привітання. Та варто було йому один раз нюхнути загиджене повітря і кинути погляд на Єззана зо’Каггаза, як ґречність кудись поділася.

— Бліда кобила, — буркнув він до Смакоти.

«Оце здивував, — подумав Тиріон. — Хто б здогадався? Ну хіба що… кожна людина з носом і я з його половинкою.» Єззан палав у лихоманці, гарячково судомлячись у калюжі власного посліду. З нього витікало вже не лайно, а бурий слиз, помережаний кров’ю… витирати ж хазяйську гидоту з велетенських жовтих сідниць випало Йолло та Копці. Навіть зі сторонньою допомогою їхній господар вже не міг підняти власну вагу; решток його змарнілих сил ставало хіба що перекотитися набік.

— Моє мистецтво тут безсиле, — оголосив цілитель. — Життя вельможного Єззана нині у руках богів. Якщо маєте змогу, допоможіть йому охолонути. Кажуть, це йде на користь. Принесіть води. — Вражені блідою кобилою пили воду трохи не відрами, і так само щедро виливали її з себе. — Чистої прісної води, скільки зможе випити.

— Не річкової?