Танок з драконами - Джордж Мартін
Няньове обличчя дало Тиріонові перший натяк. Після вистави вони з Копкою повернулися до освітленого смолоскипами підвалу, де перед двобоями та після них збиралися бійці. Дехто гострив зброю; інші приносили жертви чудернацьким богам або глушили почуття маковим молоком, перш ніж вийти на смерть. Ті, хто бився і виграв, кидали паці в кутку і реготали так, як уміють лише люди, що зазирнули кістлявій в обличчя і вижили.
Няньо саме виплачував срібло якомусь служникові ями за програний заклад, коли побачив, як Копка веде Хрума. Замішання у його очах зникло за пів-удару серця, але не раніше, ніж Тиріон устиг здогадатися про його причину. «Няньо не чекав нашого повернення.» Тиріон озирнувся на інші обличчя. «І ніхто не чекав. Ми мали лягти там мертвими.» Останній шматочок крутиголовки став на місце, коли він підслухав наглядача за тваринами, що голосно скаржився розпорядникові ями.
— Леви голодні! Вже два дні не їли. Мені сказали їх не годувати, я й не годував. Цариця має дати гроші на м’ясо.
— От і попрохаєш її наступний раз, як прийматиме двір! — визвірився на нього у відповідь розпорядник.
Але Копка нічого не зрозуміла і донині. Згадуючи про яму, вона головне жалілася, що чимало глядачів так і не засміялися. «О-о-о, якби випустили левів, гості б собі ноги обісцяли» — трохи не ляпнув Тиріон. Але зрештою лише підбадьорливо стиснув їй плече.
Копка раптово зупинилася.
— Ми йдемо не тим шляхом.
— Саме тим, яким треба. — Тиріон поставив відра на землю. Їхні дужки продавили йому в пальцях глибокі борозни. — А треба нам до отих наметів.
— До «Других Синів»? — Обличчя пана Джорага розділила навпіл моторошна посмішка. — Ти геть не знаєш Бурого Бена Бросквина, якщо сподіваєшся знайти там поміч.
— Чого ж не знати? Знаю. Ми з Бросквином зіграли п’ять разів у цивасу. Бурий Бен хитрий, упертий, не позбавлений розуму… але надто сторожкий. Полюбляє віддати супротивникові право кидати виклик і наражатися на небезпеку, а сам сидить собі гарненько і чекає нагоди, поки битва розгортається і набирає сили.
— Битва? Яка ще битва? — аж сахнулася Копка. — Нам треба повертатися. Хазяїнові потрібна свіжа вода. Якщо забаримося, нас відшмагають. А ще ж там Купка і Хрум!
— Смакота про них подбає, — збрехав Тиріон. Найпевніше, Близна та його приятелі невдовзі ласуватимуть окостами та реберцями, а до них запашною собачою душениною. Але Копці чути таке було зайве. — Няньо помер, Єззан помирає. Перш ніж по нас кинуться, вже і звечоріє. Кращої нагоди може не трапитися.
— Ні, ні! Ви ж знаєте, що роблять рабам, які намагаються тікати. Знаєте! Благаю! Нам і з табору не дадуть вийти!
— А нам не треба виходити з табору.
Тиріон підняв відра і рушив хутким кроком, не обертаючись назад. Мормонт пішов поруч, не відстаючи, а за мить Тиріон почув і Копчині кроки — вона теж заспішила услід піщаним схилом до кола старих вицвілих наметів, що виднілися унизу.
Перший вартовий з’явився, коли вони наблизилися до конов’язей. То був худорлявий списник, чия черлено-бурякова борода виказувала в ньому тирошійця.
— А це в нас хто такі? А що це в нас у відрах?
— Вода, — відповів Тиріон. — Її п’ють.
— Пити воду? Оце вже ні. Краще пиво.
Раптом у спину його штрикнуло вістря списа — то ззаду наблизився другий вартовий. У його голосі Тиріон почув Король-Берег. «Набрід з Блошиного Подолу.»
— Заблукав, курдупелю? — непривітно запитав стражник.
— Ми прийшли стати до лав вашого полку.
Відро вислизнуло з Копчиної руки і перевернулося. Половина води вилилася, перш ніж вона дала їй ради.
— Блазнів у полку своїх удосталь. Навіщо нам ще три? — Тирошієць пхнув Тиріонів нашийник вістрям списа, теленькнувши золотим дзвіночком. — Я бачу перед собою збіглого раба. Трьох збіглих рабів. Чий це нашийник?
— Жовтого Кита.
Слова пролунали від третьої людини, привабленої голосами — кощавої, давно неголеної, з червоними плямами на зубах від кислолисту. «Осавул» — зрозумів Тиріон з того, як до нього зверталися двоє інших. Замість правиці той мав гака. «Бронова тінь, лишень дрібніша та бридкіша. Бути мені Баелором Блаженним, якщо брешу.»
— Та це ж карлики, яких Бен намагався купити, — мовив осавул до списників, мружачись на гостей. — А здоровань… краще ведіть і його. Усіх трьох.
Тирошієць майнув списом. Тиріон зробив крок. Інший сердюк — зовсім юний, ще хлопчина, з пушком на щоках та волоссям кольору брудної соломи — підхопив Копку під пахву.
— Ой, а мій карлик має цицьки! — зареготав він і запхав руку Копці під сорочку, щоб пересвідчитися напевне.
— Та тягни вже її! — визвірився осавул.
Юнак закинув Копку на плече. Тиріон рушив уперед так швидко, як дозволяли короткі криві ноги. Куди вони прямували, він вже знав: до великого намету на дальньому краю вогняної ями, чиї мальовані полотняні стіни добряче вицвіли та розтріскалися за роки під дощем і сонцем. Кілька сердюків обернулися подивитися, табірна дівка пирхнула і захихотіла, та ніхто пальцем не ворухнув, щоб їм завадити.
Всередині намету стояли табірні ослони, стіл на кобильницях, риштунки зі списами та галябардами. Підлогу вкривали потерті килими десятку кольорів, що різали око. На килимах стояло троє з полкової старшини. Один був стрункий та зграбний, з гострою борідкою, тонким клинком бравів при поясі, у рожевому каптані з розрізами. Інший — огрядний, лисуватий, з чорнильними плямами на пальцях та пером у руці.
Третій був саме той, кого Тиріон шукав. Карлик вклонився і мовив:
— Вітаю, пане полковнику.
— Ми схопили їх, коли вони прокрадалися до табору.
Хлопчина скинув Копку з плеча на килим.
— Утікачі! — оголосив тирошієць. — З відрами.
— З відрами? — перепитав Бурий Бен Бросквин. Коли ніхто не спробував пояснити, він продовжив: — Повертайтеся на варту, хлопці. І нікому ані слова.
Коли всі пішли, він посміхнувся до Тиріона.
— Прийшов ще раз зіграти у цивасу, Йолло?
— Якщо буде ваша ласка. Мені сподобалося нищити вас на дошці. Чув, Бросквине, ви вже двічі зрадник. А мені до вподоби люди мого штибу.
Посмішка Бурого Бена не торкнулася його очей. Він розглядав Тиріона так, як
