Танок з драконами - Джордж Мартін

Саме очі були в драконів найвразливішими місцями. Очі, та ще мозок за ними. Але не живіт, як оповідалося у деяких старих казках — там луска була така ж тверда й міцна, як на боках та спині. Лізти драконові в пащу також було безглуздо, ба навіть божевільно; тутешні драконоборці радше б загасили пожежу, тицяючи у неї вістрями списів. «Смерть виходить у дракона з рота, — писав септон Барт у своїй «Неприродній історії», — але не входить тим самим шляхом.»

Далі дорогою два легіони з Нового Гісу стояли однією стіною щитів проти іншої, поки осавули у залізних шоломцях з гребенями кінського волосу верещали накази своєю нерозбірливою говіркою. На перший погляд гіскарці здавалися грізнішим військом, ніж юнкайські бойові невільники, але Тиріон плекав свої сумніви. Так, легіонери мали озброєння і вишкіл, подібні до Неблазних… але євнухи не знали іншого життя, крім війська, тоді як гіскарці були вільними міщанами, лишень служили трирічний строк.

Черга біля колодязя простяглася на добрячі півверсти. За день пішки від Меєрину зустрічалося хіба що кілька колодязів, тому чекати завжди доводилося довгенько. Більшість юнкайців брали собі воду для пиття зі Скахазадхану — але Тиріон знав, що то дуже погана думка, ще перед тим, як його застеріг цілитель. Розумніші принаймні йшли вище за течією від нужників… але й тоді лишалися нижче від міста.

Все ж те, що в межах денного переходу від міста досі лишилися колодязі з чистою водою, безпомилково показувало дитяче невігластво Даянерис Таргарієн у мистецтві облоги. Вона б мала наказати отруїти всі колодязі — тоді усі юнкайці пили б з річки. «І чи довго б тривала така облога?» Тиріон не сумнівався, що його татусь подбав би про все належним чином.

Щоразу, як вони просувалися у черзі на крок чи два, дзвіночки на залізних комірах весело теленькали. «Так душу звеселяють, аж кортить комусь видлубати ложкою очі.» Донині Гриф, Качур та Хальдон Півмаестер мали вже висадитися на Вестеросі разом зі своїм юним принцом. «А я б мав бути з ними… та ні, закортіло одному побавитися з хвойдою. Вбити батька тобі мало, ти мав піхвою та вином довершити свій занепад. То що, тепер раденький? Стовбичиш на іншому кінці світу в нашийнику раба, і кожен чує твої кроки у музиці золотих дзвіночків. Ну то ще й потанцюй гарненько — може, видзвониш «Рине дощ у Кастамирі».»

Не було кращого місця послухати останніх новин, чуток та пліток, ніж біля колодязя.

— Я що бачив, те бачив, — торочив старий раб у іржавому залізному нашийнику, поки Тиріон і Копка потроху просувалися чергою. — А бачив я, що дракон відривав руки й ноги, роздирав людей навпіл і палив на попіл та кістки. Люди розбігалися з ями, та я прийшов подивитися на видовисько, і клянуся всіма богами Гісу, я його побачив. А сидів я аж на ліловому, там дракон не мав мене дістати.

— Цариця залізла драконові на спину і полетіла геть! — наполягала висока брунатношкіра жінка.

— Намагалася, так, — заперечив старий, — але не втрималася. Дракона поранили з арбалета, а царицю поцілили просто між її солоденьких рожевих цицьок. Так люди кажуть. Тоді вона і впала, просто у канаву, і там її розчавило возом. Я знаю дівчину, яка знає чоловіка, що сам бачив її смерть.

У цьому товаристві наймудріше було тримати язика за зубами… але Тиріон не втримав.

— Її тіла не знайшли, — бовкнув він.

Старий насупився.

— А тобі відки знати?

— Та ж вони там були, — відповіла брунатна. — Це вони, карлики з бойовиська. Оті, що билися на розвагу цариці.

Старий примружився, наче щойно побачив Копку та Тиріона уперше.

— А й справді! Ви їздили на свинях.

«Наша слава летить попереду нас.» Тиріон зобразив чемний уклін і стримався від заперечення, що одна зі свиней насправді була собакою.

— Та свиня, на якій я сидів — то насправді моя сестра. В нас носи схожі, хіба ви не помітили? Чаклун навів на неї ману, та якщо подарувати їй добрячий вологий поцілунок, вона перекинеться на казкову красуню. Біда в тім, що як спізнаєш її краще, то ладен будеш поцілувати хоч куди, аби перетворити назад на свиню.

Навколо здійнявся регіт, до якого приєднався навіть старий.

— То ти її бачив, — мовив рудоволосий хлопчина позаду. — Бачив царицю. Вона справді така вродлива, як люди кажуть?

«Я бачив тендітну дівчину зі сріблястим волоссям, загорнуту в токар, — подумки відповів Тиріон. — На обличчі вона мала серпанок, а я був далеко і не мав часу витріщатися — мусив-бо подбати, щоб усидіти на свині.» Даянерис Таргарієн розташувалася у ложі власника ями поруч зі своїм гіскарським царем. Але очі Тиріона прикуті були до лицаря у біло-золотому обладунку позаду неї. Риси його обличчя були сховані, та карлик де завгодно упізнав би Барістана Селмі. «Принаймні про це Іліріо не збрехав, — пригадав він свою тодішню думку. — Але чи впізнає мене Селмі? А як упізнає, то що зробить?»

Тоді він трохи не відкрив перед усіма свою справжню особу, але щось його зупинило — осторога, боягузтво, передчуття, хай як це назвати. Він не міг уявити, щоб Барістан Зухвалий зустрів його інакше, ніж ворожістю. Селмі ніколи не схвалював присутність Хайме у його безцінній Королегвардії. Перед повстанням старий лицар вважав його надто юним, позбавленим належного гарту; опісля ж від нього чули, що Крулеріз мав би зміняти біле корзно на чорного кобеняка. Власні злочини Тиріона були ще гірші. Хайме принаймні зарізав божевільного лиходія, тоді як Тиріон устромив стрілу в живіт власному панотцеві — людині, яку пан Барістан знав і якій служив довгі роки. Все ж Тиріон майже наважився випробувати долю… аж тут Копка вдарила його по щиті, зіпсувавши швидкоплинну нагоду.

— Цариця дивилася нашу виставу, — казала Копка іншим рабам у черзі, — та ми бачили її лише тоді, лише один раз.

— Але ж ви мали бачити дракона, — зауважив старий.

«Якби ж то.» Боги відмовили йому і в цьому дарунку. Саме тоді, коли Даянерис Таргарієн злітала у повітря, Няньо набивав їм кайдани на ноги, щоб не намагалися втекти дорогою до хазяїна. Якби ж наглядач здимів, доправивши їх до місця різанини, або утік з рештою невільникарів, коли з неба спустився дракон… тоді двійко карликів пішли б звідти на волю власними ногами. «Чи радше побігли б