Танок з драконами - Джордж Мартін
— В жодному разі.
З цими словами цілитель хутко зник.
«Нам теж незле накивати п’ятами» — подумав Тиріон. Він був рабом у золотому нашийнику, з маленькими дзвіночками, що весело теленькали на кожному його кроці. «Один з Єззанових химерних улюбленців. Честь, яку важко відрізнити від смертного вироку.» Єззан зо’Каггаз полюбляв тримати своїх звіряток коло себе — от і довелося Йолло, Копці, Смакоті та іншим коштовним улюбленцям ходити за ним, коли господаря здолала хвороба.
«Бідолашний старий Єззан.» Зрештою, саловельможний велетень був не таким вже поганим хазяїном, надто якщо порівняти з іншими. Смакота мала рацію. Прислужуючи на щовечірніх бенкетах, Тиріон швидко дізнався, що Єззан мав першість серед тих юнкайських вельмож, які щиро шанували умови миру з Меєрином. Майже всі інші просто вичікували, доки прибудуть нові потуги з Волантису. Кількоро палали охотою кинутися на приступ міста негайно, щоб волантинці не позбавили їх найкращої частки слави та здобичі. Та Єззан рішуче заперечував. Не погоджувався він і повернути меєринських заручників з метавок, як наполягав сердюцький ватажок Кровоборід.
Але за два дні відбулося чимало змін. Ще два дні тому Няньо був цілком здоровий, і Єззан ще не почув примарний тупіт копит блідої кобили. Два дні тому кораблі Старого Волантису були на два дні далі від Меєрину. А нині…
— То Єззан помре? — запитала Копка тим своїм голосом, що проказував «благаю, тільки не це».
— Ми всі помремо.
— Я про різачку.
Смакота кинула на них обох погляд, сповнений відчаю.
— Єззан не має померти!
Дівчур попестив чоло свого велетенського господаря, відкинув назад просякле потом волосся. Юнкаєць застогнав, новий потік бурої рідини ринув униз його стегнами. Постіль давно забруднилася і засмерділася, але перекласти Єззана кудись годі було й думати.
— Деякі господарі, коли помирають, то дають рабам волю, — мовила Копка.
Смакота захихотіла. Сміх пролунав моторошно і зловісно.
— Не всім, лише улюбленим. Звільняють їх від тягаря сього світу і забирають до могили — служити коханому господареві у наступному житті.
«Смакоті краще знати. Йому першому перетнуть горлянку.»
Заговорив цапоногий хлопчик.
— Але срібна цариця…
— …мертва! — перервала його Смакота. — Забудь вже про неї! Дракон поніс її за річку. Вона потонула у тому Дотракійському морі.
— У траві потонути не можна, — буркнув цапоногий.
— Якби ми були вільні, — мовила Копка, — то знайшли б царицю. Або ж принаймні пішли б шукати.
«Я на свині, ти на собаці — навздогін драконові просторами Дотракійського моря.» Тиріон почухав свого рубця, щоб стримати регіт.
— Цей самий дракон вже показав свою пристрасть до смаженої свинини. А смажений карлик смакує вдвічі краще.
— Та це я просто замріялася, — похнюпилася Копка. — Чи кораблем попливти ген за море. Тепер війну скінчено, кораблі знову плавають.
«Хіба скінчено?» Тиріон тримався іншої думки. Так, були підписані певні пергамени… але війни точилися не на пергаменах.
— Можна попливти до Карфу, — далі мріяла Копка. — Там вулиці брукують нефритом, казав мені брат. А мури — одне з див сього світу. Коли гратимемо виставу в Карфі, на нас дощем сипатиме золото і срібло. Ось побачите.
— Отам у затоці деякі з обложних кораблів — карфійські, — нагадав їй Тиріон. — А мури Карфу бачив Ломас Довгоступ. Мені вистачить його книжок. Я вже достатньо завітрився на схід — далі не бажаю.
Смакота промокнула запалене гарячкою обличчя Єззана вологим рушником.
— Єззан має жити. Інакше ми всі помремо разом з ним. Бліда кобила не забирає з собою всіх вершників. Наш хазяїн одужає.
То була відверта брехня. Сталося б диво, якби Єззан прожив ще бодай день. Тиріон знав, що його саловельможний пан вже давно помирав од якоїсь моторошної хвороби, привезеної з Софоріосу. Бліда кобила лише прискорила його кінець. «Своєрідне милосердя.» Втім, не того штибу, якого карлик бажав би для себе.
— Цілитель казав, йому потрібна свіжа вода. Ми подбаємо.
— Ви такі добрі, — вимовила Смакота мертвим голосом. У ньому лунав не лише страх смерті; єдина серед усіх Єззанових перлинок, вона справді прихилилася душею до їхнього неосяжного господаря.
— Копко, ходімо зі мною.
Тиріон відкинув запону намету і виштовхнув її у спеку меєринського ранку. Повітря було вологе, парке, млосне, і все ж дарувало розраду після смердючої задухи у схожому на палац Єззановому наметі, де піт, гівно і хвороба злилися в одну моторошну суміш.
— Вода допоможе хазяїнові, — мовила Копка. — Так сказав цілитель, то так і має бути. Свіжа солодка вода.
— Няньові свіжа солодка вода не допомогла.
«Няньо, старий неборака.» Учора ввечері, вже в сутінках, Єззанові вояки кинули тіло нової жертви блідої кобили на гарбу-труповозку. Люди помирали щогодини, і ніхто надто довго не роздивлявся нового мерця, ще й такого огидного своєму оточенню, яким був Няньо. Інші раби Єззана відмовилися наближатися до нього, щойно почалися судоми. Зігрівати його та подавати напої довелося Тиріонові. «Трохи розведеного вина, солодкої лимонної водички, гарячої юшечки з собачих хвостів… і кілька грибочків для смаку. Пий, Нянечко — треба ж чимось надолужувати оту рідку гидоту, якою ти бризкаєш з дупи.» Останнє слово, вимовлене Няньом, було «Ні». Останніми словами, почутими ним — «Ланістери завжди платять борги».
Від Копки Тиріон приховав цю частину правди, але становище їхнього господаря вона мала розуміти.
— Якщо Єззан доживе побачити світанок, я здивуюся, як ніхто в світі.
Вона вхопила його за руку.
— Що тоді станеться з нами?
— Хазяїн має спадкоємців. Небожів.
Четверо їх прибуло разом з Єззаном з Юнкаю очолити вояків-невільників. Одного зарізав у сутичці таргарієнівський сердюк. Інші троє, напевне, розділять між собою живе майно жовтого велетня по його смерті. Але чи поділяють небожі дядькове захоплення каліками і почварами — цього ніхто напевне не знав.
— Мабуть, хтось із них отримає нас у спадок і дасть нам ради. Або ми знову опинимося на помості торжища.
— Ні! — Очі її розширилися. — Тільки не це! Благаю!
— Я теж не в захваті від такого майбутнього.
За кілька сажнів шестеро Єззанових вояків-невільників сиділи навпочіпки у пилюці, кидали паці й передавали по колу міх вина. Один був десятник на прізвисько Близна — чорносердий харцизяка з головою гладенькою, мов камінь, і раменами, наче в бугая. «Та й на розум не кмітливіший» — подумалося Тиріонові. Карлик зашкандибав до них і зненацька вигукнув, наче гавкнув:
— Близно! Вельможний
