Танок з драконами - Джордж Мартін
Вояки спинили гру. Близна зіп’явся на ноги, суплячи чоло.
— Ти що сказав, курдупелю? За кого ти себе маєш?
— Ти знаєш, за кого. Я Йолло, один з коштовних улюбленців нашого хазяїна. А тепер роби, що тобі сказано.
Вояки зареготали.
— Ну ж бо, Близно, — піддражнив один, — давай хутенько! Єззанова мавпа віддала тобі наказ.
— Ти не наказуєш воякам, що робити, — грізно забурчав Близна.
— Воякам? — зобразив подив Тиріон. — Я тут бачу лише рабів. У таких самих нашийниках, як мій.
Лютий лящ тилом долоні, завданий Близною, кинув Тиріона на землю і розсік йому губу.
— Це Єззанові нашийники. Не твої.
Тиріон витер кров з розсіченої губи тилом власної долоні. Спробувавши встати, він упав назад на коліна, бо під ним підломилася нога. Підвестися він зумів лише з поміччю Копки.
— Смакота каже: хазяїнові потрібна вода, — заскиглив він так жалюгідно, як зумів.
— Смакота хай вграє сама себе — має-бо все, що для того треба. Ми не слухаємо наказів химерних почвар.
«Авжеж» — подумав Тиріон. Навіть серед рабів були свої вельможі та посполиті, цього він навчився швидко. Дівчур довго був коханим звірятком господаря, подарованим особливою ласкою та прихильністю, і за те інші раби вельможного Єззана люто його ненавиділи. Вояки звикли приймати накази лише від господаря та поставленого ним наглядача. Але Няньо помер, а Єззан був надто хворий, щоб призначити наступника. Що ж до трьох небожів, ті хоробрі та вільні воїни при першому ж тупоті копит блідої кобили пригадали нагальні справи деінде і здиміли без сліду.
— В-води, — простогнав Тиріон, зігнувшись і судомлячись. — І не річкової, каже цілитель. Чистої, свіжої, солодкої.
Близна гнівно загарчав:
— То сам по неї йди! Зі своєю мавпою! І то хутко!
— Ми? — Тиріон перекинувся з Копкою безнадійним, повним відчаю поглядом. — Але ж вода важка. Ми не такі дужі, як ви. Можна хоч візка взяти? Того, який мули тягають?
— Ноги свої бери, почваро.
— Та ж нам доведеться разів десять туди-сюди ходити!
— Ходи хоч сто. Мені з дупи накласти.
— Та нас же лише двоє… ми не принесемо стільки води, скільки треба хазяїнові.
— То бери свого ведмедя, — буркнув Близна. — Як на мене, він лише на те і годиться, щоб воду носити.
Тиріон обережно відступив назад і мовив:
— Як скажете, хазяїне.
Близна задоволено вишкірився. «Хазяїн. Йому до смаку. Авжеж.»
— Морго, ану принеси ключі. А ти, курдупелю, наповниш цебра і хутко назад. Сам знаєш, що роблять рабам, які пробують утекти.
— Неси цебра, — звернувся Тиріон до Копки, а сам пішов з названим Морго вивести пана Джорага Мормонта з клітки.
Лицар не надто добре звикав до полону. Коли його кликали зіграти ведмедя і понести красну діву до полону, він відбував виставу абияк, похмуро і мляво човгаючи ногами — якщо взагалі зізволяв опуститися до лицедійства. Хоча тікати він не намагався і полонителям опору не чинив, та накази їхні часто зневажав, бурмочучи собі під ніс тихі прокльони. Ніщо з цього не припало до смаку Няньові; своє незадоволення він показав ясніше нікуди тим, що посадовив Мормонта у залізну клітку і щовечора, коли сонце сідало у Невільницьку затоку, наказував бити. Лицар сприймав побиття мовчки і байдуже; єдине, що було чути — лайливе бурмотіння рабів, які його гамселили, та глухий ляск київ по розбитій, напухлій, вкритій синцями та саднами плоті.
«Він — порожня шкаралупа, — подумав Тиріон, коли вперше побачив, як лупцюють лицаря-здорованя. — Треба мені було стримати язика і дозволити Заріні його купити. Може, мав би легшу долю, ніж тут.»
Мормонт вибрався з тісної клітки скарлючений і зсудомлений, мружачи обидва чорні запухлі ока, зі спиною, вкритою кіркою засохлої крові. Обличчя, набрякле і розтовчене, ледве скидалося на людське. З одягу на ньому була тільки перепаска — брудна жовта ганчірка на стегнах.
— Носитимеш їм воду, — наказав йому Морго.
Єдиною відповіддю від пана Джорага був понурий погляд байдужих очей. «Напевно, декому краще померти вільним, ніж жити рабом.» На щастя, Тиріон не страждав на ту саму дурну хворобу. Та якщо Мормонт уб’є Морго, інші раби можуть і не побачити різниці.
— Ходімо! — поспіхом мовив він, поки лицар не вчинив чогось занадто хороброго і занадто дурного.
І зашкандибав геть, сподіваючись, що Мормонт піде за ним. Один раз боги все-таки мали ласку — Мормонт рушив услід.
Два відра для Копки, два для Тиріона і чотири для пана Джорага — два у кожну руку. Найближчий колодязь стояв на південь і захід од «Відьми»; туди вони спершу і рушили, весело теленькаючи дзвіночками на нашийниках з кожним кроком. Ніхто не звертав на них уваги — велике діло, кілька рабів ідуть по воду для свого господаря. Виходило так, що носити нашийника означало мати певні переваги — а надто визолоченого нашийника з написом «Єззан зо’Каггаз». Дзенькіт дзвіночків проказував кожному, хто мав вуха, яке перед ним коштовне майно. Адже раб мав лише ту вагу серед людей, якою міг похвалитися його хазяїн. Єззан був найбагатшою людиною в Жовтому Місті, він привів на війну шість сотень рабів-вояків, хай навіть скидався на велетенського жовтого слимака і смердів сечею. Нашийники, начіплені на рабів од його імені, дозволяли ходити всередині табору всюди, де заманеться.
Та лише до Єззанової смерті.
Пани-Брязкуни саме навчали своїх бойових невільників у найближчому полі. Брязкіт ланцюгів, що з’єднували бійців, утворював дратівливу для вуха залізну музику; невільники рухалися піском крок у крок і шикувалися, наставляючи довгі списи. Деінде гурти інших рабів насипали купи каміння і піску попід метавками та скорпіонами — повертали їх угору до неба для кращого захисту табору на випадок повернення чорного дракона. Карлик аж вишкірився, спостерігаючи, як вони лаються і упрівають, намагаючись затягти важкі знаряддя на зроблені для них схили. Арбалетів теж виднілося чимало — трохи не кожен другий стискав у руках самостріл, а при боці носив повний сагайдак стріл.
Якби хтось здогадався спитати його, Тиріон порадив би їм облишити зайвий клопіт. Улюблене звірятко королеви навряд чи зіб’єш з неба тими іграшками — хіба що якимсь дивом поцілиш у око одним з довгих залізних списів, що кидали скорпіони. «Дракона так легко не вхекаєш. А полоскочеш —
