Американські боги - Ніл Гейман

Від чергового пориву студеного вітру сорочка обтисла її тіло, і Тінь відчув себе незатишно, зрозумівши, що під сорочкою у Зорі геть нічого не було.

— Не холодно? — запитав він, коли вони залізли на самий верх сходів, але вітер заглушив і відніс геть його слова.

— Прошу? — вона нахилилася ближче до нього. Він відчув її подих, і це було приємно.

— Я запитую, чи не заважає тобі холод?

Замість відповіді Зоря підняла палець: «Чекай!». Легким кроком вона переступила через карниз на сам дах будівлі. Тінь переліз — не так зграбно, як його супутниця, — і пішов за нею по пласкому даху до водонапірної вишки. В тіні споруди стояла дерев’яна лавка, на яку вона сіла, і на яку, поряд із нею, сів він.

Вишка затуляла від вітру, що не могло не тішити Тінь. Нічні вогні розсіювалися жовтим по небу, ховаючи за собою половину тих зірок, які видно було б поза містом. Втім, він міг побачити Великий Віз та Полярну зорю, а також знайшов три зірки Поясу Оріона, і тепер міг розрізнити самого Оріона, якого завжди сприймав як футболіста, що тримав м’яч у руках і розганявся, щоб запустити його ногою...

— Ні, — відповіла вона. — Холод мені не заважає. Цей час — мій. Мені не може нічого заважати вночі, так само як рибі нічого не заважає у воді.

— Напевно, ти любиш ніч, — сказав Тінь, шкодуючи, що не знайшов нічого більш глибокодумного для продовження розмови.

— У кожної з моїх сестер є свій час. Ранкова Зоря має світанок. На батьківщині вона прокидалася відкривати ворота, щоб батько міг виїхати на своїй... ммм, я забула це слово — ніби машина, тільки з конями?

— Колісниця?

— На своїй колісниці. Батько виїжджав на ній. А Вечірня Зоря відкривала ворота в сутінках, коли він повертався додому.

— А ти?

Вона помовчала. У неї були повні, але дуже бліді губи.

— Я ніколи не бачила батька. Я спала.

— Це якась хвороба?

Вона не відповіла. Ледь помітно знизавши плечима (чи це тільки здалося?), Зоря змінила тему:

— То ти хотів знати, на що я дивилася?

— Так, Великий Віз.

Вона підняла руку, щоб вказати на сузір’я, і вітер знову притис сорочку до її тіла. Груди на мить проступили під білою тканиною до найменших деталей — так, що можна було розрізнити пухирці на темних сосках. Тінь пощулився.

— Одінів Віз, так його називають. Або Велика Ведмедиця. На нашій батьківщині ми віримо, що є щось — не божество, але щось схоже — щось погане, закуте в кайдани на зоряному небі. Якщо воно визволиться, то пожере геть усе цілком. І є три сестри, що мають дивитися за небом — цілий день, цілу ніч. Якщо воно, ця істота-в-зірках, визволиться, то нашого світу більше не буде. Пшик — і все.

— І люди в це вірять?

— Вірили. Колись давно.

— І ви дивилися, сподіваючись угледіти це чудовисько серед зірок?

— Щось таке.

Тінь усміхнувся. Він вирішив би, що спить, якби не цей собачий холод. Але, спало йому на думку, все інше відчувалося зовсім як уві сні.

— Чи дозволиш запитати, скільки тобі років? Твої сестри здаються набагато старшими.

— Я наймолодша, — кивнула Опівнічна Зоря. — Ранкова Зоря народилася вранці, Вечірня Зоря народилася ввечері, а я народилася опівночі, тож я опівнічна сестра. Опівнічна Зоря. У тебе є дружина?

— Вона померла. Загинула тиждень тому, розбилась на машині. Вчора був її похорон.

— Мені так прикро.

— Вона прийшла мене провідати вчора вночі, — ці слова було просто вимовити тут, опівночі при місячному світлі. Вони не здавалися настільки неймовірними, як здавалися б удень.

— Ти запитав у неї, чого вона хоче?

— Ні. Не зовсім.

— Мабуть, слід запитати. Запитати про це — наймудріша річ, яку можна вчинити з мертвими. Іноді вони можуть відповісти. Вечірня Зоря сказала мені, що ти грав у шашки з Чорнобогом.

— Так. Він виборов право проламати мені череп кувалдою.

— У старі часи людей заводили на вершини гір. На високі місця. А тоді проломлювали їм потилиці каменем. У жертву Чорнобогу.

Тінь оглянувся. Ні, на даху вони були самі. Зоря розсміялася:

— Дурнику, його тут немає. І крім того, ти ж також виграв партію. Він не може завдати свого удару, поки це все не закінчиться. Він пообіцяв. І ти про це знатимеш. Як та худоба, яку він забивав. Вони завжди перше знали, що зараз помруть. Інакше, який у цьому сенс?

— Я відчуваю, — сказав Тінь, — що втрапив у якийсь інший світ із власною логікою. Із власними правилами. Ніби ти уві сні, знаєш, що існують правила, які не можна порушувати, але не знаєш, що це за правила і навіщо вони. Я гадки не маю, про що ми зараз говоримо і що сталося сьогодні — та взагалі про все, що відбувалося, відколи я вийшов із в’язниці. Я просто... за течією пливу, розумієш?

— Розумію, — Зоря взяла його за руку своєю крижаною долонею. — Ти отримав один оберіг, але вже встиг його втратити. Віддав його. Ти тримав у руці сонце. Саме життя. Все, що можу дати тобі я — набагато слабший захист. Від дочки, а не від батька. Але ти ж радий будь-якій допомозі, правда?

Вітер розтріпав її довге біле волосся так, що воно розвівалося навколо голови. Тінь зрозумів, що час повертатися.

— Я маю з тобою побитися? Зіграти в шашки?

— Ти не маєш мене навіть цілувати. Просто візьми місяць.

— Як?

— Візьми місяць.

— Не розумію.

— То дивися.

Опівнічна Зоря піднесла ліву руку догори і націлилася на місяць — здавалося, ніби вона його обхопила в кільце вказівним і великим пальцями. А тоді вона потягнула руку одним плавним рухом. На мить здалося, ніби вона забрала місяць з неба — але враз Тінь побачив світило на своєму звичному місці, а Зоря розкрила долоню. Між її вказівним і великим пальцями лежав срібний долар із профілем Свободи.

— Прекрасний фокус. Я не бачив, як ти сховала монету