Американські боги - Ніл Гейман

— Я не ховала монету. Я взяла її. І тепер даю тобі. Тримай. І цю вже постарайся не віддавати.

Вона вклала долар йому в долоню і закрила його пальці в кулак. Монета холодила праву руку Тіні. Опівнічна Зоря нахилилася вперед, опустила йому повіки пальцями і поцілувала, легенько, у кожне око.

Тінь прокинувся на канапі, одягнений. Пилинки танцювали у вузькому промені сонячного світла, що пробивалося крізь шибку.

Він встав із ліжка й підійшов до вікна. Вдень ця кімната здавалася набагато меншою.

Як тільки він виглянув вниз на вулицю, до нього дійшло, що ж саме так непокоїло його минулої ночі. Ніякої пожежної драбини там не було — ані балкона, ані вкритих іржею металевих сходів.

Тим не менше, його права рука міцно стискала срібний долар з профілем Свободи, чистий та яскравий, ніби в день карбування, у 1922 році.

— О, ти прокинувся, — Середа заглянув у двері. — Харашо. Кави? Ми поїдемо грабувати банк.

Пришестя до Америки

1721 рік

Про американську історію важливо розуміти, писав пан Ібіс у фоліанті зі шкіряною палітуркою, що вона не більше ніж вигадка, нашвидкоруч змальована картинка для малих або дурних. Здебільшого їй бракує прискіпливості, захопливості, продуманості, це лише бліда подоба справжньої історії. Вигадка, втім, доволі справна, продовжив він, зупинившись на мить для того, щоб вмочити перо в чорнильницю та зібратися з думками, — про те, наприклад, як Америку заснували пілігрими в пошуках свободи віросповідання, і про те, як вони сюди прибули та почали плодитися й розмножуватися, і наповнили безлюдну землю, і оволоділи нею.

Направду, американські колонії були не стільки місцем втечі, скільки місцем забуття, звалищем для всілякого непотребу. У ті часи, коли за крадіжку дванадцяти пенні в Лондоні вас могли відправити на прогулянку на триногій кобилі Тайбернської шибениці, Америка стала символом помилування і шансу почати все спочатку. Умови перевезення, втім, були такими, що дехто волів залізти на те безлистяне дерево з трьома кронами і танцювати над порожнечею, аж доки всякому танцю не приходив кінець. Інакше на злодюжку чекало, як це називали, «перевезення»: на п’ять років, на десять, назавжди. Таким був вирок.

Спершу вас продавали капітанові корабля, напакованого іншими невдахами, і усіх вас — зовсім як чорних рабів, — везли до Північноамериканських колоній чи до Вест-Індії. Там капітан продавав вас у кабалу, і покупець відшкодовував собі витрати коштом ваших же поту і крові, аж доки термін кріпацтва не мине. Втім, ви принаймні не скніли в передчутті страти за ґратами англійської тюрми (бо тоді в’язниці були місцем, де на вас чекали або шибениця, або помилування, або перевезення — ніхто не призначав конкретного терміну ув’язнення, як зараз), і перед вами відкривався новий світ, де всі можливості у ваших руках. Також була можливість підкупити капітана, щоб той повернув вас до Англії ще до того, як спливе час заслання. Таке часом траплялося. І якщо влада дізнавалася, що ви повернулись із заслання — застукає вас, приміром, старий ворог, або старий друг, який має на вас зуба, і донесе, куди треба, — вас вішали без зайвих церемоній.

Мені пригадується, продовжив він за хвилину, після того як дістав із шафи пляшку умбрових чорнил, заповнив чорнильницю, а тоді знову вмочив перо, життєпис Ессі Тріґаун, що народилася на Корнуольському півострові, в крихітному гірському селі, яке стояло на перетині всіх холодних вітрів Південного Заходу Англії, і в якому її рідня жила з незапам’ятних часів. Її батько був рибалкою, ходила ще про нього недобра слава, що він був з тих берегових піратів, які розвішували ліхтарі високо над рифами у найбурхливішу погоду і заманювали моряків у небезпечні місця в надії поживитися товарами, вцілілими в кораблетрощі. Матуся Ессі служила у місцевого сквайра куховаркою — туди ж, дванадцятилітньою, влаштувалася мити посуд і сама Ессі. Дівчисько було мале й худе, з широкими карими очима та каштановим волоссям, не дуже старанне у роботі, зате щойно в домі з’являвся хтось, хто міг розповісти цікаву історію, Ессі опинялася поруч. Вона радо слухала казки про піксі і про сприґанів, про чорних псів із боліт і про русалок, що живуть між англійським та французьким берегами. І хоча сквайр постійно глузував із таких забобонів, служниці щоночі виставляли порцелянове блюдце з найжирнішим молочком за поріг кухні — для піксі.

Сплило кілька літ, Ессі вже не була малим худим дівчиськом: її тіло набуло форми, подібної до форми хвиль штормового моря, в карих очах затанцювали бісики, а каштанове волосся розліталося навсібіч неслухняними кучерями. Особливо ж світилися її очі, коли поряд був Бартолом’ю, вісімнадцятилітній сквайрів син, що тільки-но повернувся додому з навчання в Раґбі. Якось вона підібрала шмат хліба, що його Бартолом’ю надкусив і залишив, та обмотала відрізаним пасмом власного волосся, а тоді пішла вночі на узлісся і поклала окрайця на стоячий камінь. І так сталося, що наступного ж дня сквайрів син підійшов до неї і сам заговорив, коли вона вичищала попіл у комині в його спальні, і сказав їй «Так» своїми блакитними очима — такими небезпечно блакитними, як небо перед бурею.

Дуже небезпечний у нього погляд, казала тоді Ессі Тріґаун.

Зовсім скоро Бартолом’ю поїхав вчитися в Оксфорд, а Ессі вигнали з панського дому, коли вона вже не могла приховувати свого стану. Але дитина народилася мертвою, і сквайрова дружина, щоб догодити матері Ессі, яка дійсно була гарною куховаркою, вмовила чоловіка знову взяти дівчину на роботу. Той погодився, хоч і не довірив їй більше бути покоївкою, — вона повернулася на кухню мити посуд.

Попри це, любов Ессі до Бартолом’ю обернулася ненавистю до усієї його родини — не минуло й року, як вона знайшла собі нову пасію. Звали того чоловіка Джозая Хорнер, він був із сусіднього села і мав погану репутацію. І однієї ночі, коли всі поснули, Ессі відімкнула задні двері, щоб її коханець міг зайти. Той обчистив дім, поки родина спала, нічого не підозрюючи.

Ясна річ, одразу запідозрили когось із домашніх — адже хтось мав відчинити двері зсередини (хазяйка чітко пам’ятала, як власноруч замикала засув) і показати злодієві, де лежить сквайровий срібний посуд і в якому комоді шухляда з монетами та цінними паперами. Проте Ессі настільки рішуче все заперечувала, що її ні в чому не змогли звинуватити, аж доки панича Хорнера не спіймали в Екзетері при спробі збути місцевому