Американські боги - Ніл Гейман
— Сподіваюся на це, — сказав Середа.
— Тоді вам слід було б докластися, щоб я купила їжу і на вас. Я горда, але не дурна. От інші, вони більш горді, ніж я, а він — найгордовитіший з усіх. Так що дайте мені грошей і не кажіть іншим, що дали мені грошей.
Середа розкрив гаманець і заліз усередину. Дістав двадцятку. Вечірня Зоря витягла купюру з його пальців, але продовжувала стояти і дивитися на нього. Він дістав іще одну двадцятку і віддав їй.
— Харашо, — промовила вона. — Ми вас нагодуємо по-царськи. Так, як годували б власного батька. Так що піднімайтеся на останній поверх. Ранкова Зоря вас зустріне, але третя сестра ще спить — тому не шуміть сильно там.
Тінь і Середа піднялися темними сходами. Половину майданчика двома прольотами вище займали чорні пластикові пакети зі сміттям, смерділо гнилими овочами.
— Вони цигани? — запитав Тінь.
— Зоря з родиною? Ні, зовсім ні. Вони не рома. Вони з Росії. Певно, слов’яни.
— Але ж вона ворожить...
— Багато хто займається ворожінням. Я й сам потроху ворожу, — поки вони дісталися до останнього прольоту, Середа геть захекався. — Щось я втратив форму.
На останньому поверсі були єдині двері — фарбовані начервоно і з вічком.
Середа постукав. Відповіді не було. Постукав іще раз, голосніше.
— Та вже! Вже, йду! Я почув! Почув!
З того боку дверей заклацали замки, заскреготіли засуви, забряжчав ланцюжок. Червоні двері прочинилися на щілинку.
— Хто там? — запитав старечий прокурений чоловічий голос.
— Твій старий друг, Чорнобоже. Із помічником.
Двері розчинилися ширше, на всю довжину ланцюжка.
У напівтемряві Тінь розгледів сіре обличчя, що виглядало зі щілини.
— Чого тобі, Ґрімнір?
— Для початку просто насолодитися твоєю компанією. І поділитися новинами. Як би це сказати... о, точно. Можу розповісти дещо, що тебе зацікавить.
Двері розчахнулися навстіж. Їх зустрів приземкуватий чоловік із сивим волоссям та суворими рисами обличчя, в засмальцьованому махровому халаті, лискучих від часу штанах у тонку смужечку та домашніх капцях. У правій руці він тримав цигарку і періодично нею затягувався, — як в’язень чи солдат, подумав Тінь, — ховаючи її в кулаці. Він простягнув Середі ліву руку.
— Ну, заходь, Ґрімнір.
— Тепер мене називають Середою, — відповів той, стискаючи руку старого.
— О так, — легенька посмішка на мить показала жовті зуби — Дотепно. А з тобою...
— Мій помічник. Тіне, познайомся з паном Чорнобогом.
— Дуже приємно, — старий потис Тіневу ліву руку своєю. Його долоні були жорсткими і мозолястими, а квадратні нігті — жовтими, ніби їх змастили йодом.
— Як ся маєте, пане Чорнобоже?
— Маю багато років. Всі нутрощі болять, спина болить, зранку легені розриває від кашлю.
— Чому ви стоїте на порозі? — втрутився жіночий голос. Тінь подивився через Чорнобогове плече і побачив за ним стару жінку, яка виглядала нижчою та тендітнішою, ніж її сестра, але мала довге і все ще золоте волосся. — Я Ранкова Зоря. Не слід вам стояти у передпокої. Заходьте у вітальню, ось туди, я принесу вам кави, заходьте-заходьте, ось туди.
Вони зайшли у двері до квартири, де пахло розвареною капустою, котячим лотком і імпортними сигаретами без фільтра, їх провели далі через крихітний передпокій повз кілька зачинених дверей до вітальні у дальньому кінці коридору і посадили на величезний старовинний диван, набитий кінським волосом. Статечний сірий кіт, якого вони потривожили в процесі, потягнувся, підвівся, поважно пройшов на інший кінець канапи, влігся там, насторожено подивився на кожного з них по черзі, і, зрештою, заплющив одне око і знову заснув. Чорнобог всівся у кріслі напроти них.
Знайшовши порожню попільничку, Ранкова Зоря поставила її поряд із Чорнобогом.
— Яку каву ви п’єте? — звернулася до гостей. — В нашому домі її варять чорну, як ніч, і солодку, як гріх.
— Мене так влаштує, пані, — відповів Тінь і визирнув у вікно, на будівлі через вулицю.
Чорнобог проводив Зорю поглядом, як вона вийшла з кімнати.
— Хороша жінка. Не така, як її сестри. Одна — натуральна гарпія, а інша тільки те й робить, що спить, — він закинув ноги в капцях на довгий низький журнальний столик із шаховою дошкою, намальованою на стільниці. Поверхня столика була попропалювана цигарками і помережана круглими слідами від чашок.
— Ваша дружина? — поцікавився Тінь.
— Вона нікому не дружина, — старий трохи помовчав, дивлячись вниз на свої грубі руки. — Ні, ми всі родичі. Переїхали сюди разом, дуже давно.
З кишені халата Чорнобог видобув пачку сигарет без фільтра. Тінь не впізнав марку. Середа витягнув вузьку золоту запальничку з кишені свого світлого костюма і дав старому підкурити.
— Спершу ми прибули до Нью-Йорка, — продовжив Чорнобог. — Усі наші спершу прибувають до Нью-Йорка. А тоді ми переїхали сюди, до Чикаґо. Справи були кепські. На батьківщині мене майже зовсім забули. Я — поганий спогад, і мене ніхто пам’ятати не хоче. Знаєш, чим я займався, коли перебрався в Чикаґо?
— Ні, — відповів Тінь.
— Знайшов собі роботу з худобою. На різниці. Бичка заводять на пандус, і я його забиваю. Розумієш, що це означає? Означає, що я беру кувалду і б’ю його по голові насмерть. Бац! Руки мають бути сильними. Розумієш? Тоді худобину в’яжуть ланцюгом за ноги і підвішують головою вниз, і тоді розрізають їй горло. Має витекти вся кров, перш ніж вони відріжуть голову. Але ми, забивачі, були найсильнішими, — він закасав рукав халата і напружив руку, щоб показати м’язи, які ще збереглися під старечою шкірою. — Та для цього треба не тільки сила. Щоб забити худобу, треба майстерність. Майстерний удар. Якщо напартачити, то ти тільки оглушиш чи розізлиш бичка. А потім, у п’ятдесятих, у нас з’явилися пістолети з болтами. Приставляєш такий худобі до голови і бац... Бац! — він жестами показав, як заганяє болт корові в голову. — І ти думаєш, кожен тепер може вбивати. Це не так. Все ще потрібна майстерність.
Він усміхнувся своїм спогадам, продемонструвавши залізний зуб.
— Ти знову розповідаєш про свої подвиги з коровами? — запитала Ранкова Зоря, заносячи в кімнату каву в маленьких, яскраво емальованих горнятках на червоній дерев’яній таці. Напій був темним, майже геть чорним. Вона поставила по горнятку перед кожним із чоловіків,
