Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

Вартові біля воріт тільки пальцями біля скронь покрутили – такої шалої дівахи вони давно не бачили. Навіть нічого не мли проти, що я на коні заїхала у відчинену браму. Мабуть, тут і не до такого звикли.

Біля дверей гуртожитку ходила туди-сюди стурбована Кхибра. Побачивши мене, вона кинулася до коня, і вправно схопила під вуздечку. Конячка встала як укопана. Оце так! Щоправда, я теж була як та конячка, тільки дерев'яна: з незвички відбила сідниці, тому ноги не розгиналися. Тепер я розумію, навіщо воїнам потрібні зброєносці – щоб із коней знімати, а не тільки носити за ними мечі та обладунки в ладу тримати!

– Чому ти мене не розбудила? – сердито запитала Кхибра.

– Я думала, що ти втомилася з дороги. До того ж ти так солодко спала.

– Наступного разу – буди! – Вона ще раз розсерджено поглянула на мене: – Чого з коня не злазиш?

– Не можу, – застогнала я. – Зад відбила.

До нас підійшов Альгін із двома хлопцями. Він, тільки глянувши на мій нещасний розпатланий вигляд, миттєво оцінив ситуацію.

– Ногу перекинути зможеш? – спитав він.

– Не знаю, – чесно відповіла я. Нащо геройствувати?

– Спробуй. Я зараз стремено приберу.

 Він обійшов коня і вивільнив мою ногу. Я засопіла і зі стогоном ледве-ледве перекинула її. При цьому мої улюблені жовті панталончики побачили всі. Ну і плювати! Альгін кивнув хлопцям і всі троє допомогли мені злізти з коня.

– Пресвітла Аргіна! А качалка тобі навіщо? – запитав худий довгань із темною косою. – Ти тісто на коні розкочувала? Вареники ліпила?

– Це моє знаряддя захисту від зазіхань та нахабних чоловіків.

Він здивовано кліпав очима, але мовчав, переводячи погляд з мене на качалку.

Другий хлопець, шатен із розкосими очима, не дуже високого зросту, сухорлявий, як і Альг реготнув:

– І багато залицяльників було за кілька годин?

– Два, – я тримала під руку Кхибру, бо боялася впасти.

Хлопці мовчки вирячилися на мене. І тільки зараз я помітила на рукавах у них нашивки: Спіраль з Маятником і вишиті літери «МПБ». Нашивки світилися в темряві.

– МПБ – це «Моліться, Підтримка Близенько»? – я ткнула пальцем у нашивку Альгіна.

– Ні, – розсміявся Альг, – «Магічний Патруль Безпеки».

– А-а-а-а, – я все ще не отямилася.

– І кому так пощастило? – зумисно весело спитав Альгін, намагаючись розрядити обставу, хоча погляд його залишався серйозним.

– Першому – злодюжці, який пограбував мене в грифон-диліжансі. Він приперся до тітчиної таверни збувати вкрадене. Ось я його і приголубила трохи. Він зазіхнув ще зранку, тепер отримав на горіхи.

Кхибра розсміялася, разом із нею і хлопці.

– Я уявляю це «трохи», – витираючи сльози, сказав хлопець. – До речі, ми забули представитися, я – Бо́гріс, можна просто Гріс. А він, – хлопець кивнув у бік темноволосого з косою, – Герка.

– Герман, – посміхнувся куточками губ другий.

– Рута, а це моя подруга Кхибра.

Ми обмінялися рукопотисканнями.

– А хто другий щасливчик? – продовжив розпитувати Альг.

– Упир, – спокійно відповіла я. Так, ніби товаришую з ними. – Тільки я його не качалкою, – я зніяковіла.

– А чим? – здивувалася Кхибра.

– Конячкою. Я конячку стукнула по ребрах качалкою, а вона вже копитами приклала цього виродка.

І тут до мене тільки почало доходити те, що сталося. Лихоманка повернулася. Зуби декілька разів клацнули. Я згадала жовті криві ікла упиря. Жах накрив з головою. Мабуть, Альг теж це зрозумів.

– Де це було? – жваво запитав він.

– Не-не-не-не знаю-у-у-у. – Мене наздогнала перша хвиля шоку.

– Берімо її під руки, й ходім до Миша і Міша, – скомандував Альгін хлопцям.

Я ледь пересувала ноги, мене повільно повели до їдальні. Ноги запліталися, філейна частина тягнула вниз і боліла, а поперек немов налився розплавленим залізом.

Кухарі нас уже чекали.

– Ого, скільки вас! – вигукнув Міш і зупинився, глянувши на мене. – Що трапилося?

– Тягніть настоянку сопільника, у неї шок.

Миш кинувся на кухню. Мене посадили на лавку за накритий наїдками стіл, посередині якого стояла страва із запеченим гусаком. Гусак так смачно пахнув, що слинки потекли. Запечене золотаве черево свідчило про те, що птаха обмазували медом. І тепер шкірка стала хрусткою, а м'ясо ніжним і м'яким. Таке просто тане в роті. Ой, як же їсти хочеться! Навколо птиці лежали печені яблука. Поруч стояла велика миска овочевого салату. Ще тарілка з рожевою бужениною і товстими скибками сиру... Шлунок від побаченого буркнув, а потім почав танцювати дикий танець. Я глянула на тролицю з хлопаками: у всіх однакові вирази облич у передчутті бенкету.

– Ми тут трохи розстаралися, – посміхнувся Міш, намагаючись розрядити обстановку.