Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

Оскар підвівся, щоб поглянути. На пагорбі здіймався цілий палац в іспанському колоніальному стилі — з аркадами, вежками, банями й химерними балкончиками. Резиденція була разючим контрастом убогим індіанським халупам і хижкам рибалок в районі порту. У цьому був якийсь гордовитий виклик.

— Це просто обурливо! — шепнула Шарлотта.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти тільки поглянь на це: країна животіє у злиднях, а тут такий палац! Це просто знущання!

Оскар примружився.

— Ти думаєш, у нас інакше? Я добре знаю життя в Берліні, і будь певна, там анітрохи не краще. Бідним скрізь живеться погано, незалежно від того, в якій частині світу вони народилися. Тому доводиться час від часу дещо відбирати у панів. Так би мовити, відщипувати крихти від багатств. Розумієш, про що я кажу?

Шарлотта немов не чула. Її сердитий погляд ковзав по вежах і мереживному різьбленні стін палацу.

— Хотілося б знати, що за чоловік цей губернатор, — задумливо промовила Еліза, — і навіщо ми йому знадобилися?

— Скоро дізнаємося, — відгукнувся Гумбольдт. — Ми вже майже на місці.

І справді — маєток вже можна було розглянути в усіх деталях. Губернаторська резиденція містилася в центрі великого парку, алеї та квітники якого були обсаджені пальмами. Палац і парк оточувала чотириметрова стіна, складена з каменю, а єдиним входом до асьєнди сеньйора Альвареса були ковані ворота з візерунчастими ґратами.

Коли коляска наблизилася до воріт, з дерев’яної будки вийшов вартовий і, пильно глянувши на гостей, розчинив стулки воріт. При цьому він перемовився кількома словами з їхнім супровідником у бакенбардах.

Той прицмокнув і взявся за віжки. Коляска знову рушила й покотила по хрусткій білій жорстві головної алеї.

Альфонсо, чия роль і посада як і раніше залишалися неясними, направляв коней до парадного під’їзду. Оскар спантеличено розглядався на всі боки.

У парку було повно всіляких екзотичних тварин. Тут і там розгулювали павичі, антилопи і водяні олені мирно паслися на лужках, у кронах пальм хрипко кричали папуги. Коли б не могутні гірські хребти на обрії, можна було подумати, що ти в Берлінському зоопарку.

Альфонсо зістрибнув із передка, відкинув підніжку коляски, і члени експедиції вервечкою попрямували до сходів із напівкруглими сходинками, що вели до палацу.

— Мабуть, краще залишити Вілму в саду, — вирішив Гумбольдт. — Для дипломатичних прийомів вона вочевидь не годиться. Може статися неприємність, коли їй здумається справити природну нужду в палаці. Думаю, нудьгувати тут їй не доведеться.

Він опустив ківі на землю і злегка підштовхнув, додавши.

— Біжи, погуляй! Ми скоро повернемося.

Вілма по черзі поглянула на кожного з них, розчаровано дзьобнула щось на землі і гордовито пішла просто до павичів.

— Схоже, вона хотіла ув’язатися за нами, — зауважив Оскар. — Будемо сподіватися, що вона не буде занадто сердитися.

— Вона не злопам’ятна, — сказав Гумбольдт. — Якщо й злиться, то зовсім недовго.

— Прошу вас, пані й панове! — проворкував Альфонсо, який випередив їх і тепер очікував біля широких двостулкових дверей. — Його превосходительство чекає на вас із нетерпінням.

Пан Гумбольдт першим переступив поріг прекрасного палацу. Еліза пішла за ним, Шарлотта і Оскар трохи відстали.

Піднімаючись широкими сходами й відчуваючи, як ноги потопають у ворсі коштовних килимів, Оскар не переставав дивуватися. Досі мірилом достатку й багатства для нього був Гумбольдтів будинок, але змагатися з тутешньою розкішшю він, звичайно ж, не міг. Вази з напівкоштовних каменів, величезні дзеркала, кришталеві люстри, начищена бронза і червоне дерево — все сяяло й переливалося, як у печері Аладіна. Але замість того, щоб милуватися цією пишнотою, Оскар почував до неї дивну неприязнь.

— Ти мала рацію, — стиха промовив він, звертаючись до Шарлотти. — Це занадто.

— Нарешті ти збагнув, що я мала на увазі! — щоки дівчини палали від гніву, а очі блищали. Оскару ще не доводилося бачити її такою розлюченою. — Ким же треба бути, щоб жити серед усього цього, коли біля підніжжя цього пагорба натовпами блукають напівголодні і вбогі городяни! Хотілося б мені висловити цьому вельможі все, що я про нього думаю!

— Не здумай! — прошепотів Гумбольдт, який чув їхню розмову. — Тримайте себе в руках і припиніть базікання, ви просто не уявляєте, з ким маєте справу!

Альфонсо, який квапливо йшов на кілька метрів попереду, зупинився, урочисто відчинив двері, що вели до кабінету губернатора, і зробив запрошувальний жест:

— Вас чекають, панове!

Кабінет являв собою залу таких розмірів, що в ній цілком можна було б влаштовувати бали. Біля вікна в дальньому кінці кабінету спиною до них стояв приземкуватий огрядний чоловік, споглядаючи сад.

— Ваше превосходительство, наші гості прибули! — вигукнув Альфонсо. — Пані й панове, сеньйор Альварес!

Губернатор обернувся й обвів гостей швидким і гострим поглядом. Потім знаком дав Альфонсо зрозуміти, що більше не потребує його послуг, і розміреним кроком рушив назустріч гостям. Слуга вклонився і покинув кабінет, зачинивши за собою двері.

— Прошу вас, проходьте ближче!

Оскар помітив, що під пахвою у губернатора затиснутий короткий хлист.

— Велика честь для мене — приймати в цій скромній оселі нащадка великого Александра фон Гумбольдта! — вигукнув сеньйор Альварес.

— Не менша честь і для мене — користуватися вашою гостинністю, сеньйоре Альваресе, — дипломатично відповів учений.

— Чи приємною була ваша мандрівка? О, ви неодмінно маєте розповісти мені про Берлін! — коротким рухом губернатор відкинув із лоба пасмо волосся. — Кілька років тому я мав щастя побувати в цьому прекрасному місті. Воно справило на мене незабутнє враження! Але спершу я просив би вас представити мені