Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр
Ще одна обставина виводила редактора з себе — Волкріс Стоун. Ця таємнича особа вже давним-давно мала б зв’язатися з ним. Згідно з попередньою домовленістю, їхня зустріч намічалася в Сан-Франциско, але загадкова міс Стоун не подавала ознак життя. Макс Пеппер щодня питав у портьє в своєму готелі, чи не було повідомлень для нього, але щоразу отримував негативну відповідь. Часом він навіть починав сумніватися, чи існує взагалі ця дама.
Допивши свою каву, Макс згорнув «Сан-Франциско Кронікл» і кинув газету на столик, поклавши поруч із нею кілька дрібних монет. Потім він підвівся й повільною ходою покинув маленьку портову кав’ярню. Під несамовиті крики чайок читати було майже неможливо.
Район верфі «Фішерманн» був просто жахливим місцем. Брудним, багатолюдним і галасливим. Уздовж пірса тягнувся ряд клубів, у яких танцювали напіводягнені дівчата під звуки розбитого піаніно. Маленькі брудні ресторанчики, в яких подавали біфштекси, видихали жирний сморід, у пивницях, щоб дістатися до стійки, треба було чалапати через пивні калюжі. Між закладами вешталися мандрівні фокусники, волоцюги, п’янчужки, каліки, що випрошували чверть долара на випивку. Публіка в закладах складалася в основному з моряків, які проциндрювали свою платню, і туристів, які забрели сюди в пошуках гострих відчуттів.
Як його самого сюди занесло, для Макса залишалося загадкою. Врешті-решт, аби хоч чимось зайнятися, він вирішив пройтися до доків, розшукати біля пірса стареньку «Вранішню зорю» й поглянути, як іде навантаження. Кліпер уже вийшов із ремонту і завантажувався. Відплиття було призначено на третю годину пополудні, отже, до нього залишалося ще цілих дві години.
Тинятися без діла, чекаючи, що нарешті з’явиться міфічна міс Стоун, не мало сенсу. Вже краще піднятися на борт і сісти де-небудь на палубі, задерши ноги якомога вище.
Незабаром район верфі залишився позаду. Макс плентався уздовж якихось складів і пакгаузів, простуючи до пірса номер тринадцять. Тут було тихо. Так тихо, що аж не вірилося, що за двісті метрів звідси клекоче нетверезими веселощами квартал розваг. Назустріч йому трапилися лише кілька портових робітників та з десяток китайців із місцевого Чайна-тауна. Дивно — навіть пронизливі крики чайок сприймалися зовсім інакше!
Він зупинився, глибоко вдихнув солоне повітря, що пропахло водоростями, і замилувався панорамою, що відкрилася перед ним. Туман розвіявся, і вода мінилася тисячами відтінків блакиті й зелені. Вся акваторія затоки Сан-Франциско була запруджена рибальськими і спортивними човнами, баржами, невеликими пасажирськими суднами і китайськими джонками. Їхні вітрила біліли над водою, немов косі крила невідомих птахів. Чудовий краєвид, коли не звертати уваги на сумний острів-в’язницю Алькатрас, який своєю похмурою зовнішністю дещо псував ідилію.
Макс уже готовий був попростувати далі, як раптом до нього долинув хрипкий сміх. Сміялися кілька чоловіків — десь зовсім поруч, за рогом найближчого складу.
— Ей, лялечко! — долетіло до нього. — Негоже гобі гуляти самій у такому місці!
Інший голос підхопив:
— А що ж це тут робить така красуня?
— Джо, хіба не ясно? Шукає пригожого супутника!
— А ми ось вони, тут як тут!
Знову вибухнув регіт.
Макс прискорив крок і встиг саме вчасно, щоб зрозуміти причину веселощів. Жінка ускочила в халепу. Шестеро докерів доволі звірячого вигляду обступили її півколом і тіснили до стіни складу. Зовні жінці можна було дати років тридцять-тридцять п’ять. На ній були чорні чобітки, довга червона спідниця і того ж кольору жакет і рукавички. Копиця її волосся кольору червоного дерева була зачесана назад, його вінчав маленький капелюшок кольору індиго, облямований хутром. У руці в жінки було віяло, яким вона, немов захищаючись, прикривала обличчя. Видно було тільки її очі, але навіть на такій відстані Макс помітив, що вони були яскраво-зеленими.
Кільце навколо жінки стискалося. Позаду неї височів величезний дерев’яний контейнер, який заважав їй кинутися навтіки.
— Ей, ви, там! — гаркнув Макс. — Дайте леді спокій!
Чоловіки, мов за командою, обернулися. Але побачивши Макса, знову зареготали.
— А хто це у нас тут такий хоробрий? — вигукнув один із докерів, вихоплюючи ножа. — Справжній кавалер?
— Приходить на нашу територію і не має з собою нічого страшнішого за зубочистку!
Наступної миті у всіх шістьох у руках заблищали клинки.
На жаль, вони мали рацію. Крім ціпка, при ньому не було нічого такого, що можна було б використати як зброю.
Макс оглянувся. Навколо ні живої душі.
Він судорожно обмірковував, як учинити. Кинутися шукати підмогу? Але тоді доведеться залишити жінку наодинці з харцизяками. Хай йому біс, ну й ситуація!
У результаті він зробив те, що здалося йому єдино правильним у таких обставинах. Піднявши ціпок, він пішов прямо до чоловіків.
— Припиніть ці жарти! — гукнув він, підійшовши, але зберігаючи безпечну дистанцію. — Розумні люди завжди можуть домовитися. Полізете в бійку — я втечу й повернуся з поліцією. Бігаю я швидко, а портова дільниця — за півмилі звідси. Залагодимо цю справу інакше. — Він дістав гаманець і повертів його над головою. — У мене є гроші. Тут досить, аби кожен із вас міг провести приємний вечір у колі друзів. Але за це ви відпустите леді.
Докери вочевидь завагалися. Макс вирішив не пропускати момент і витягнув кілька купюр із гаманця.
— У мене тут шість новеньких доларових папірців. Кожному по одному. Я покладу їх на землю відразу, як ви відпустите цю леді.
Макс викликав замішання в їхніх лавах. Напасники почали жваво обговорювати його пропозицію і на якийсь час забули про жінку. Саме на це й розраховував Макс.
— Ну гаразд, спритнику, — нарешті сказав один із чоловіків, певно ватажок, — забирай свою дівку. Але
