Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

була прикута до яскраво освітлених вікон палацу, за якими линули тіні танцюючих пар.

Коли він знову зник з очей, Оскар, намагаючись ступати так, щоб жорства не хруснула під ногою, вийшов на доріжку. Сховавшись у тіні виноградної лози, він задер голову і тихенько погукав:

— Капаче!

На балконі ворухнулася тінь. Індіанець перегнувся через поруччя і промовив лише одне слово: «Venir!»

І без перекладу було зрозуміло, що воно означає. Оскар ухопився за лозу потовще, вперся ногами в стіну й почав підійматися, наробивши чимало шуму. На щастя, виноградна лозина витримала його вагу, і незабаром він уже зміг ухопитися за ковані ґрати огорожі балкона. Капак простягнув йому руку, допоміг перелізти через неї, і ось уже Оскар опинився у відносній безпеці.

У цю мить унизу пролунав різкий окрик:

— Хто там?

Вартовий! Він усе-таки почув його вовтузню. Приклавши палець до губ, індіанець ступив до поручнів і помахав охоронцеві:

— Доброї ночі, Мануелю! Що це ти ходиш так пізно?

— Капак?

Вартовий виступив із тіні на світло, тепер у його голосі звучала полегкість.

— Я вже подумав був, що сюди забралися злодії!

Потім вони перемовилися ще кількома словами, і охоронець пішов. Оскар зітхнув полегшено.

— Хутчій, — стиха промовив індіанець, сунувши Оскарові в руку гаманець, туго набитий монетами. — Eso es todo, це все — тобі.

Оскар розкрив гаманець, блиснуло срібло.

— І ось це не забудь… — Капак простягнув йому шкіряний футляр, який Оскар упізнав одразу. Офіційні папери за підписом губернатора!

У нього не було слів. Єдине, що він міг — вдячно і розгублено посміхатися.

— Дякую, друже, — нарешті сказав він. — Але поясни, навіщо ти це робиш?

— Не зараз. Це… це велика честь для мене. Колись ти все зрозумієш.

У цих словах ховалася якась таємниця, але, так чи інакше, зараз вони були врятовані.

— Не знаю, що б ми робили без тебе… — пробелькотів Оскар.

У півтемряві зблиснули сліпучо білі зуби індіанця. Він сказав:

— Колка — peligrosos viajes… небезпечна мандрівка.

— Ти знаєш цю ущелину?

Капак на мить завагався.

— Так. Каньйон Колка — прокляте місце. Не можна ходити. Там починається країна заклиначів дощу.

Оскар насторожено втупився очима в нього.

— Ти чув про них? — запитав Капак.

Оскар кивнув.

— Чув. Але як і раніше можу тільки здогадуватися, хто вони такі.

Він простягнув руку індіанцеві.

— Мені пора. Інакше хто-небудь помітить мою відсутність. Коли б ти знав, який я вдячний тобі за допомогу! Я завжди пам’ятатиму про це.

— Adiós, mi amigo! — неголосно промовив індіанець. — Прощавай, друже!

17

Два дні по тому

Губернатор Ернесто Альварес був у нестямі. Зник не тільки футляр із документами експедиції Гумбольдта, а й гаманець із грошима, отриманими раніше як хабар. Сума не така вже й велика, але коли чутка про цей прикрий випадок вийде за межі резиденції, у місті почнуть базікати про те, що обікрасти першу особу в провінції — легше легшого.

Ходячи по кабінету, його превосходительство раз у раз цвьохкав у повітрі хлистом. Хай тільки попадеться йому той, хто хоч би посередньо причетний до цієї справи! Мерзотник буде повішений униз головою на найвищій вежі палацу…

Дзвін у міському соборі пробив одинадцяту, і його протяжний звук досяг вершини пагорба. Куди, в біса, запропастився цей божевільний учений? Просто нахабство — примушувати себе стільки чекати!

— Капаче!

Індіанець, низько кланяючись, постав у дверях.

— Сеньйоре?

Альварес завдав короткого жорстокого удару хлистом по обличчю індіанця. Схопившись за розсічену щоку, Капак упав на підлогу, скорчившись від болю.

— Я певен, тобі відоме ім’я грабіжника! Я хочу його почути!

— Ні, сеньйоре, ні, я нічого не знаю!

— Може, це твоя робота?

— Ні, присягаюся, я до цього не причетний!

— Мануель каже, що вночі бачив тебе на балконі. Що ти там робив?

— Я почув шум, — насилу вимовив Капак. — Мавпи забралися на виноградну лозу. Я прогнав їх.

— Я накажу обшукати твою кімнату, брехлива тварюко. І горе тобі, коли там знайдеться бодай найменший доказ того, що ти пов’язаний із злодіями! Вмирати тобі доведеться дуже, дуже довго.

— Будь ласка, сеньйоре…

Альварес задихався, обличчя його налилося темною кров’ю.

— Хто ще міг проникнути до мого кабінету?

— Крім вас, сеньйоре?

— Певна річ, бовдуре.

— Але ж кімнати в усьому домі ніколи не зачиняються, — сказав індіанець. — І на майно вашої милості ніхто не зважився б зазіхнути!

Альварес нетерпляче хрокнув. Це йому й так відомо. Більшість приміщень у резиденції взагалі не мали замків, бо губернаторові не подобалося тягати з собою здоровенну в’язку ключів. І всі навколо знали, що станеться з тим, хто зважиться навіть на дрібну крадіжку. Ризикувати життям через якусь дрібничку ніхто не хотів. Тож губернатор не допускав, що викрадачем міг бути хтось із прислуги чи робітників.

У той же час його думки знову і знову поверталися до божевільного вченого та його почту. Уже в перші хвилини знайомства він засумнівався, що перед ним справжній нащадок Александра Гумбольдта. Ця людина була підозріло молода, щоб виявитися його сином. Прикинувши,