Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр
— Ти тільки поглянь, — сказала Шарлотта, дивлячись на берег і прикриваючи очі долонею від сонячних відблисків, що танцювали на хвилях. — Ніколи б не подумала, що ця країна така зелена. Не рахуючи вузької смужки берега, тут усе зелене — і пагорби, і долини, навіть будинки тут фарбують зеленою фарбою.
— А гори? — заперечив Оскар, показуючи на величні пасма Анд, що здіймалися аж до неба. — Якщо придивитися, можна побачити навіть смугу пустелі, що лежить між горами та узбережжям. Бачиш?
Вона кивнула.
— А повітря! Воно вологе, як у лазні, і буквально огортає тебе.
— Залишилося недовго, — втрутився в їхню розмову Гумбольдт, розстібаючи комір своєї сорочки. — Там, попереду, вже видніються портові споруди.
Тканина сорочки прилипла до його шкіри, а на лобі виступили крапельки поту. Тільки Еліза, здавалося, не помічає жари. Вона мала незворушний і надзвичайно задоволений вигляд. Мабуть, тому, що тутешній клімат нагадував її далеку карибську батьківщину.
За чверть години човен причалив у рибальському порту Камани. Оскар першим зістрибнув на берег і прийняв швартови. Чудове відчуття — знову стояти на твердій землі. Ніякої тобі хитавиці, та й обрій весь час на місці. Мабуть, глибоко в душі він справжнісінький сухопутний щур.
Вілма, схоже, думала так само. Як тільки її випустили на причал, вона зараз же почала ходити, вишукуючи між каменів риб’ячі рештки. Шарлотта, Еліза і Гумбольдт, не встигнувши розглядітися, взялися розвантажувати багаж.
Через кілька хвилин на пірсі стояли чотири великі ящики, безліч сумок і мішків та п’ять чи шість пакунків. Гумбольдт сунув у руку штурманові кілька купюр, після чого суденце знялося з якоря й лягло на зворотний курс до «Сахари».
Оскар, дивлячись, як зникають у морській далині обриси корабля, що доправив їх сюди, трохи засумував. Якою б утомливою не була мандрівка, «Сахара» була останньою ниточкою, що зв’язувала їх з Європою, а тепер і вона обірвалася.
Тим часом на набережну сходилися місцеві жителі. Схоже, добра половина міста прийшла сюди, щоб подивитися на прибульців. Навколо крутилися заповзятливі власники повозів, обіцяючи миттю доправити приїжджих до розташованого неподалік готелю.
Оскар із цікавістю роздивлявся. Кольори і звуки, запахи рослин і йодисте дихання моря, незвичного вигляду і дивно вбрані люди, навіть їхня манера говорити між собою, — все здавалося незвичайним і чужим. Читаючи книги про пригоди, він якось не звертав уваги на такі речі. В індіанських жінок із-під фетрових капелюхів із пласкими крисами звисали довгі, туго заплетені коси, а на спині вони носили маленьких дітей. Деякі з городян, одягнені багатше, виглядали звичніше — очевидно, це були нащадки європейців — іспанців або португальців. Проте з широкими вилицями обличчя більшості місцевих жителів вилискували міддю. Їхні темні очі здавалися сумними і непроникними, а проте в них можна було прочитати стриману цікавість. Багато хто з цих людей мали виснажений вигляд. І ще дещо впало Оскарові в очі — ніхто з них не сміявся. Навіть діти зосереджено, без натяку на посмішку, спостерігали за Вілмою, що метушилася на причалі.
Візник уже практично впорався з багажем, коли під’їхала легка двомісна коляска. Правив нею, сидячи на передку, солідного вигляду добродій з довгими бакенбардами. Зупинивши коней, він перемовився кількома словами з візником і підійшов до мандрівників.
— Сеньйори і сеньйорити, ласкаво просимо до квітучої Камани! — промовив він англійською з сильним іспанським акцентом, потім заклав ліву руку за спину і низько вклонився. — Моє ім’я — Альфонсо. Його превосходительство сеньйор Альварес, губернатор провінції Арекипа, якому стало відомо про ваше прибуття, просив мене передати вам запрошення відвідати його в губернаторській резиденції!
— Швидко ж тут поширюються новини, — пробурмотів Гумбольдт.
— Для нашого міста велика честь — приймати у себе такого відомого вченого, — провадив далі Альфонсо з посмішкою. — Запрошення стосується і всіх ваших супутників.
Гумбольдт насупився.
— Ви наполягаєте, щоб ми поїхали просто зараз? Але це неможливо. Ми, перш за все, повинні опорядитися після далекої дороги і хоч би трохи перепочити!
— Якщо це не викликає у вас заперечень, я вже віддав наказ доправити ваш багаж у готель. Візит до губернатора забере зовсім небагато часу!
Із тією ж вимушеною посмішкою посильний з бакенбардами широко розкрив дверцята коляски, в якій прибув, і відкинув підніжку.
— Пане Гумбольдт, — звернувся Оскар до вченого, — буде краще, якщо я залишуся і простежу за вантаженням і доставкою нашого майна.
— Чудова ідея, мій хлопчику, — кивнув Гумбольдт. — І приділи особливу увагу великому ящику з навісними замками. У ньому найцінніші для нас прилади, які можна легко розбити.
Посильний, зобразивши на обличчі скорботу, заперечливо похитав головою.
— Боюся, що це неможливо. Вашому юному супутнику також доведеться поїхати з нами. Сеньйор губернатор особливо підкреслив, що чекає всіх, хто висадився сьогодні на берег у нашому порту.
— Схоже, вибору у нас немає, — похмуро сказав Гумбольдт німецькою. — Очевидно, усе це затіяно, щоб під виглядом митного збору або ще чогось, здерти з нас якомога більшу суму. Думаю, справа саме в цьому.
Дочекавшись, поки всі сядуть у коляску, добродій з бакенбардами піднявся на передок і вйокнув на коней. Ті рвонули з місця, і незабаром коляска, супроводжувана здивованими поглядами натовпу на причалі, вже мчалася головною вулицею до пагорба, який підносився над містом.
— Сподіваюся, що з моїми інструментами й приладами нічого не трапиться, — промовив Гумбольдт. — Мене дуже турбує те, що вони залишилися без нагляду.
— О, вам абсолютно нема про що турбуватися, — кинув їхній супровідник через плече. — Ніхто не зважиться завдати вам шкоди. Його превосходительство представляє на всій цій території не тільки виконавчу, а й судову владу, і дуже суворий, надто коли йдеться про крадіжку. Ви гості мого сеньйора і можете цілком покластися на його захист. Бачите білий будинок на шпилі пагорба? Це асьєнда
