Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій

— Селищ, Конраде. Вважалося, що смерть примирить ворогуючі сторони. Що якщо за кров заплатили кров’ю, рахунок обнулився. А на спільну могилу на межі між «своїми» та «чужими» ходили родичі обох сімей… — Штоц похитав головою: — Не знаю, наскільки ефективним був цей спосіб, але вже в епоху Червозмія, коли війни стали цілком буденним явищем, від нього відмовилися.

— Отож! — вигукнула Тамара. — До цього я й вела. Саме тоді з’явилися плакальниці. Справжні, а не ті, які зараз.

— А, от ти про що! Не думав, що хтось згадає…

— Так, пане Штоц! — Тамара стиснула кулаки і виструнчила спину. — Я гадаю, вони на це заслуговують, — ті тварюки за рікою. І ці… які на площі.

Штоц похитав головою. Марта давно не бачила його таким: зосередженим, похмурим і, здається, шалено злим.

— На щастя, — сказав він, — ти маєш рацію. Нинішні плакальниці вміють тільки оплакувати небіжчиків. І цього, на мій погляд, цілком досить. Проклинати інших — я маю на увазі по-справжньому проклинати — не те, чому варто вчитися. Це не минає без наслідків для обох сторін, повір.

Марта хотіла спитати в Ніки, яка з себе мати Тамари, — та передумала. По-перше, можна самій подивитися на сторінці в «Друзях». Але й дивитися нема чого, це, звісно, не вона була на площі. Не вона, а чужа жінка, може, взагалі з цинган. Ну навіщо б Тамариній мамі йти до помосту, її сина навіть не вбили, подумаєш, нога перетворилася на мармурову колону, бувають речі й страшніші, а із ногою цілком можна дати собі раду, зате він повернувся — і ночує, до речі, вдома, а не в склепі…

— Це, — пояснював тим часом Штоц, — наче стріляти з рушниці чи з гранатомета. Чим сильніший постріл, тим сильніша віддача. А тепер уяви, що ти стріляєш із танкової гармати, тільки не в танку сидиш, а тримаєш її в руках.

Тамара слухала його мовчки, і коли Штоц закінчив, тільки знизала плечима й сіла. Штоц кивнув їй, хоча всім було ясно: Кадиш він не переконав.

— Наступний, — сказав класний керівник. — Є у нас хтось, хто відкопав якийсь менш кровожерливий ритуал?

Поки Дана ділилася рецептами своєї прабабці, а Урсула розповідала про давні способи догляду за шкірою обличчя, Марта неуважно гортала світлини, зроблені в бібліотеці. Та турбував її не звичай, про який збиралася розповідати, а те, що вона виявила вже вчора, перед самим сном. Те, через що Марті неодмінно слід було поговорити із Чепуруном. Те, про що вона поки навіть Віктору не розповіла.

Дзвоник продзвенів несподівано — Штоц заявив, що не страшно, решта відповість на наступному занятті, пан Вегнер якраз їде на кілька днів і попросив його замінити, тож — побачимося у середу.

— Слухай, — сказав Чепурун, коли вони переходили до фізкабінету, — а от поясни, що це взагалі в суботу було? Ти тепер у нас типу не Відьма, а Сваха?

— Ти про що? — невинно поцікавилася Марта. — Я просто не змогла піти, термінові справи, Еліза попросила допомогти.

Чепурун пирхнув:

— Комусь іншому вкручуй, Баумгертнер. Термінові справи — і тому квиток ти мені віддала напередодні. А Ніці написала про «форс-мажор» за кілька годин до сеансу.

— Ні, я їй мала б написати: «Вибач, знала вже вчора, але протупила тебе попередити»! Що за параноя! І взагалі, невже все так погано було?

Він мовчки жбурнув сумку на стіл, кивнув Марті й вийшов у коридор.

— Ніколи, — сказав, стоячи біля вікна і дивлячись у двір, — ніколи більше так не роби, Баумгертнер. Це було анітрохи не смішно.

— Та що сталося?

Чепурун смикнув плечем:

— Потім. Є питання, навіть два. Мені Клаус казав, тебе бачили із Вегнером. Це правда?

Ну, тепер Марта не дала застукати себе зненацька.

— Ви типу зі Стефом геть шизанулися? Я просто до бібліотеки ходила, он, до уроку про традиції готувалася — ну і Вегнер там опинився. Урсулина бабця нас побачила і нафантазувала різної чухні, так у неї це від нестачі свіжих пліток. А ви чого повелися?!

Чепурун якийсь час просто вивчав двір. Прямо під вікнами Конрад, старший Кірик і решта компанії «доброзорівців» про щось радилися. Гюнтер витягнув коробочку й роздавав круглі льодяники, чи що. Невже граються із «зоряним пилом»? Та ні, подумала Марта, не між уроками ж, хоча б на це розуму їм мало би вистачити.

— Я, — зауважив Чепурун, — про бібліотеку нічого не чув. Клаус бачив вас у місті.

Марта зітхнула й звела очі догори:

— Авжеж, потім ми разом пройшлися до зупинки. А що, я мала відморожуватися? Він, між іншим, цікавий співбесідник і купу всього знає. І не вижирає мозок, на відміну від декотрих.

— Краще тримайся від нього якнайдалі.

— Що?!

Це було настільки не схоже на Чепуруна — Марта аж отетеріла. Ну точно: передивився кіно. Чи Ніка мала рацію в тих своїх підозрах. Та ні, щоби Бен втріскався у Марту — маячня якась!

— Твій пан Вегнер зовсім не такий простий, яким здається.

— А я й не казала, що він простий! Чепуруне, про що взагалі мова? Щось знаєш — то кажи напряму, а ні — не компостируй мізки!

— Бачу, — заявив, приєднуючись до них, Стеф, — з історією про суботню битву скінчено і ви перейшли до обговорення більш невідкладних речей. — Він прилаштувався на підвіконні й склав руки на грудях: — Коротше кажучи, є пропозиція. Після уроків збираємося перекинутися слівцем — назріло.

— І що, пан Залізний Біцепс пропустить тренування?

— Я вже говорив: за нинішніх умов секція — не самоціль, а життєва необхідність. Ти, Чепуруне, тепер мав би розуміти як ніхто інший.

— Покажи, — зажадала Марта. — Зніми окуляри.

Синець був епічний, величезний, густого баклажанового кольору.

— А я ще дивувалася, чому це твій батько каже, що ти всю неділю вчиш домашку, з кімнати не виходиш. Але… зачекай, значить, Ніка тут ні до чого.

— А я й не казав, що — до чогось, — буркнув Чепурун. — Слухайте, після уроків то й після уроків, що ви накинулися на людину. Самі он… теж молодці! Одна ходить по бібліотеках із учителем, другий…

Стефан-Миколай здійняв указівний палець:

— Обережніше, Чепуруне.

— А то що?

Марта вклинилася між ними:

— Так, брейк. Бене, ти хотів поставити мені ще якесь запитання? До кінця уроків зачекає? Тоді я вас залишу на кілька хвилин. Обіцяйте, що не пороздовбуєте без мене одне одному носи.

Вони перезирнулися й дружно їй вклонилися:

— Позбавити тебе такого видовища?

— Та нізащо!

Марта пхикнула: «Клоуни, блін!» — і королівською ходою рушила в напрямку вбиралень.

Учора вона не повідомила Віктору про свою версію, думала переговорити на перерві. Та ні, поки чутки не вщухнуть, жодних зустрічей. А якщо він до того ж зібрався поїхати на кілька днів… (цікаво — куди це?).

«Чуряни/Щуряни, — написала Марта. — Впевнена на 100 %, к-ки десь там. Спробую з’ясувати.