Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій

Марта відмахнулася:

— Без нервів, Трюцшлере. Щезли то й щезли. Я хочу з твоєю прабабцею поговорити.

— Це ще навіщо? В сенсі — я не проти, та вона типу не найцікавіша співрозмовниця. Взагалі, якщо хочеш знати мою думку, дах у неї трошки тойво. І завжди був. Мати її любить, приглядає за нею — ну, колись давно вона матері дуже допомогла, я в подробиці не вдавався, це було ще до мого народження… Вона ж, якщо чесно, не зовсім моя прабабця. Це мені в дитинстві так пояснювали, щоби не ускладнювати…

— От і не ускладнюй. — Марта простягнула останній бутерброд: — Будеш?

Підкуп чистої води, але Чепурун не витримав. Він вічно ходив голодний, навіть у ті нечисленні моменти, коли сім’ї вистачало грошей і мати не змушена була економити буквально на всьому.

— Пам’ятаєш книжку, яку ти мені подарував? «Магія, чаклунство та бесіди із померлими в античності: документи та свідчення». Наче ніхто з твоїх не пам’ятав, чия це, то я подумала — чи не прабабчина?

— Ну… вона жила в нас певний час, коли прихворіла. І лишила, сказала, їй більше не знадобиться. Мої таких дрібниць не пам’ятають, а я вирішив… типу, якщо не пам’ятають — виходить, нікому й не потрібна, а тобі придасться. А що із книжкою не так?

— Хочу дещо уточнити. Якщо, звісно, ти не проти моєї компанії — а то я можу й сама мотнутися, не питання. О, іще одне: ти не бачив, біля моєї парти перед фізикою ніхто не крутився?

Бен почухав потилицю.

— Наче ні. Але ж я майже всю перерву із тобою був. А що?..

Вона витягла повідець, Чепурун покрутив його в руках, навіщось понюхав. Спитав:

— Підклали в сумку?

Марта пояснила.

— Ну, навіть не знаю, чесно. Я порозпитую, раптом хтось щось… але взагалі, Баумгертнер, це, може, з тобою напряму й не пов’язано. Просто люди… знаєш… бачать сни. Ну і…

Марта з відразою подивилась на повідець.

— Хочеш сказати, якийсь збоченець нафантазував собі всякої чухні й типу натякає? І що, наступного разу мені підкладуть кайданки чи батіжок, блін?!

Він миттю почервонів, аж веснянки на загальному тлі збліднули.

— Та ну! Я про інше! Я!.. Ти правда не розумієш, чи що? Ну капєц!

— Що я, по-твоєму, маю розуміти! — гаркнула Марта. — Гидотні мрійки якогось виродка?!

— Сни, — тихо сказав Чепурун. — Ти сама взагалі бачиш сни? Я от бачу. І в них, уяви, тебе якраз немає. А твій батько з’являється. Як гадаєш, може, їх бачу не тільки я? Може, і хтось інший теж? Чи інші? І знаєш, — додав він, — ці сни… вони не кожному сподобаються, Марто. Мені — точно ні. Був би я шизанутим на всю голову, повір, я б не тільки твою сумку повідцем до стільця прив’язав.

— Ну, — відповіла Марта, підводячись, — ясно. Лишилося знайти когось, хто бачить ті ж сни і при цьому шизанутіший більше, ніж Бенедикт Трюцшлер. Дякую, що підказав, все це значно спрощує завдання.

Чепурун у відповідь тільки крекнув.

Розділ 7

Потяг до переміни місць

Вони приїхали на світанку, першим рейсовим автобусом. Зістрибнули зі сходинок, пішли по рінні. Спершу Марта бачила тільки їхні чоботи — старі, брудні, у рудому сухому поросі. Порох цей пах чужими горами і далекою країною. Пах прянощами, пах димом спалених сіл. Пах кров’ю.

Їх було двоє — і йшли вони злагоджено, мовчки, наче давно знали одне одного. Наче повністю одне одному довіряли. Наче те, що їх зв’язувало, не потребувало зайвих слів — та й узагалі слів не потребувало.

Вони проминули передмістя, собаки кидалися за парканами, валували зло, відчайдушно. Люди у припорошених чоботах просто йшли, не звертаючи уваги. Злегка похитуючись — наче моряки, які давно не ступали на тверду землю.

Зупинилися біля місцевого базарчику. Вищий та ширший у плечах витягнув із нагрудної кишені пакунок із тютюном, згорнув цигарку й закурив. Його напарник — кремезний, бородатий чоловік років під п’ятдесят — присів і потягнувся до величезного чорного кота, який розлігся на дерев’яній лавці. Кіт був із вуличних бійців: два старих глибоких шрами на передпліччі, ліве вухо надірване, — але чужинця навіть не намагався вдарити. Шугнув у повітря, відскочив убік, стояв, вигнувши спину, і з ненавистю шипів. Потім зістрибнув і чкурнув геть, тільки його й бачили.

Вищий затягнувся, видихнув густу цівку диму.

— Скільки вже років, — сказав напарнику. — А ти ніяк не змиришся.

Бородань ворухнув плечима під камуфляжем, але нічого не відповів. Вони рушили далі, біля Лихих Бродів їх наздогнала перша маршрутка, але чужинці не сіли в неї. Було видно, що вони нікуди не поспішають. На Братській вони звернули праворуч, постояли біля пам’ятника витязям-визволителям — одного з небагатьох, що був поставлений тут на кошти містян. Високий курив і мружився, бородань перекинувся слівцем із двірником — жилавим, похмурим стариганем, який не припиняв при цьому сердито човгати мітлою. Відповідав старий одноманітно: «Еге ж», «Ті самі», «Ха, розігналися вони». Запитань бороданя Марта не чула.

Потім вони вирушили проспектом генерала Моро, машин тут побільшало, людей теж. Марта помітила «швидку» в одному з підворіть: у розкритий салон засовували ноші, поряд стояв натовп витріщак, двоє єгерів намагалися їх відігнати, ще один із кресальним собакою на повідці кружляв біля перекинутих сміттєвих баків.

Високий щось сказав бороданеві, але Марта знову не розібрала. Тепер — через флейту: та лунала дедалі гучніше, дедалі рішучіше. Стало зрозуміло, що насправді Марта чула її постійно, від самого початку сну, просто збагнула це лише зараз…

Тоді вона прокинулася — і сказала собі, дивлячись у тьмяну стелю, підсвічену ліхтарем, що стояв навпроти вікна: ну, принаймні, нічого такого. Не площа з рядами нош та дивним чоловічком на підборах. Не сповнені гніву та злоби песиголовці. Не гірське сільце після зачистки.

Лише два чужинці в камуфляжі. Прибули до нашого гостинного містечка, роздивляються, обвикають.

По суті, яка Марті до них справа?

Тепер, на географії, вона прокручувала в пам’яті цей сьогоднішній ранковий сон. Час від часу позирала на Чепуруна, але Бен робив вигляд, наче її взагалі не існує.

Зрештою Марта перегорнула конспект і почала укладати перелік. Про що і коли були її сни із флейтою.

Намагалася вловити закономірність. Чому саме тоді? Чому саме про це?

Закономірності не було. Єдине, що пов’язувало всі сни, — батько. Батько і звуки флейти, на якій він після повернення так і не навчився грати.

Після сьомого уроку їм із Беном довелося затриматися: Стеф заявив, що в нього