Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій
Словом, «борсука» першим помітив Чепурун. Машина їхала повільно, із вимкненою блималкою — і зупинилася якраз навпроти їхньої лавочки.
— Наче ж іще комендантську годину не запровадили… — протягнув Чепурун, а дверцята з боку водія вже розчахнулися і назовні визирнув пан Людвіг Будара власною жирною персоною.
— Марто, — сказав, — будь ласка, на кілька слів.
Вигляд він мав, якщо вже начистоту, не такий і кабанкуватий. За останні тижні порозтрусив сальце. Але якщо він сподівався на її співчуття — даремно.
— Може, іншим разом, пане єгерю, — недбало кинула Марта. — Нам потрібно робити уроки, безліч усього задають, знаєте.
— Багато часу я не відніму. — Він подивився їй в очі і додав із дивною інтонацією: — Ти ж не боїшся мене, Марто?
Це був дешевий трюк — дешевший, ніж її останній бутерброд для Чепуруна. Але хто б ризикнув, наприклад, скоїти викрадення — і поряд зі школою, при живому свідку?
Вона підійшла й сіла позаду. Навмисне, щоб йому доводилося весь час вивертати шию.
— Там, — сказав Будара, дивлячись на неї в люстерко заднього виду, — пакет. Просто поряд із тобою, поглянь.
Пакет дійсно лежав — брудно-білий, із затертим малюнком.
— Сподіваюся, не речові докази, не чиясь голова відрублена? — Марта склала руки на грудях.
Будара смикнув підборіддям.
— Там яблука. Передаси Елізі чи одразу батькові, як буде зручніше. І ще… — Він затнувся. — Ще скажи, їх треба економити. Не знаю, коли з’явиться можливість отримати наступні. І чи з’явиться взагалі.
Марта спершу не зрозуміла: як це «чи з’явиться взагалі»?! Батьку ж яблуки необхідні, інакше…
Вона й додумувати не хотіла. Пам’ятала, що відбувалося з Елізою в перші дні після його повернення. Якою блідою, виснаженою вона стала. І ті її ранки на руках та шиї.
Батько, звісно, зараз живе на кладовищі, але в певному сенсі це й на гірше. Хто допоможе йому, якщо буде така потреба… якщо його охопить спрага. І що зроблять із батьком, якщо спіймають.
— У тебе, здається, є родичі в Істомлі, — кашлянув Будара. — Поговори з Елізою. Краще б вам поїхати звідси, хоча б на час. Школу закінчити зможеш і там. Яблука, якщо з’являться, я знайду спосіб передати.
— Але вони не з’являться, — тихо сказала Марта.
— Найімовірніше — ні. Есперидівка за нинішніх часів надто цінний ресурс. Кілька днів тому приїздили спеціальні люди зі столиці. Залишки запасів опечатали й перевозять — броньований вагон, посилена охорона. І те ж саме — по всіх містах, залишають НЗ, на випадок крайньої потреби. Я не зміг би нічого зробити, навіть якби мав більші повноваження.
Він помовчав, стискаючи пухлими пальцями кермо. Стежив за ворітьми, з яких якраз вийшли Гюнтер і його команда. У всіх ліворуч, біля серця, були приколоті однакові значки.
От що він роздавав тоді у дворі, здогадалася Марта. Не наркотики, значки. Тільки відколи це Гюнтер фанатіє за такими штуками?
Хлопці підійшли ближче, і вона змогла розгледіти: на значках був знайомий символ. Перекинута на бік пташина клітка.
— От тобі ще одна причина, — зауважив Будара. — Не знав, що воно так швидко розповсюдиться…
— О, авжеж! Значок із перекинутою кліткою — ще який привід звалити з Ортинська!
Тепер він обернувся — і здається, був по-справжньому здивований.
— Це не клітка, — сказав Людвіг Будара. — Це намордник, Марто. Собачий намордник. Розумієш?
— Доброзорівці під час селективізації носили такі ж?
— Хто? А, ці… — Він потер долонею свою широченну шию, скривився. — Не знав, що вам про таке розповідають. Спершу — так, носили. Потім, кажуть, справа дійшла до пов’язок і кийків. І до справжніх ошийників, Марто. З дня на день, певно, вийде офіційний указ: влада міста рекомендуватиме тим, хто так чи інакше споріднений із нашими зарічними сусідами, реєструватися в ЖЕКах за місцем проживання. Звичайна формальність, жодного обов’язкового обліку, але було би вкрай непогано піти назустріч владі, у наш непростий час… І я чув, що розробляється проект певних знаків. Для таких… громадян. Виключно через міркування безпеки. Тим, хто носитиме ці знаки, влада міста зможе гарантувати захист.
І ви в це вірите, хотіла спитати Марта. Кого і від чого ви зможете захистити, якщо досі не поновили порядок на вулицях? Якщо зранку в дворах знаходять тіла бомжів і цинган. Якщо єдине, на що ви виявилися спроможні, — облаштувати склепи на кладовищі й посилити охорону.
Але перед нею сидів єгер Будара, і Марта не хотіла бути із ним відвертою.
Вона тільки сказала:
— Батько не поїде.
Будара кивнув:
— Тобі доведеться його вмовити. Чи знайти спосіб, щоб він зміг поїхати. Щоб зміг, не наражаючи на небезпеку ні себе, ні вас із Елізою, жити в Істомлі чи де ви там вирішите. Рахунок іде на дні. Поки ще він може покинути кладовище… і в мене поки є шанс вам допомогти.
Вона взяла пакунок і здивувалася, наскільки він легкий. Півкіла, максимум грамів сімсот.
Їй навіть думати не хотілося, чого вартувало Бударі добути ці сімсот грамів.
— Марто, — сказав він, коли вона вже запхала пакунок до сумки й відчинила дверцята. — Знаю, що ти про мене думаєш і як до мене ставишся. Але як я ставлюся до Елізи, ти теж знаєш. Якщо зможеш, вплинь на неї — хоча б заради батька. Їдьте звідси.
Вона вийшла й добряче хряцнула дверцятами. Обійшла машину, кивнула Чепурунові, мовляв, валимо звідси.
— І ще одне, — сказав їй у спину Будара. — Дякую за Пауля, Марто. Ти дуже йому допомогла.
* * *
— Ні, це нормально?! — обурився Чепурун. — Ми ледве врятувалися від чіпких лап правосуддя, а він тим часом нишком пліткує зі Штоцем!
Щодо «ми» Марта вже не уточнювала, не той був настрій. Мовчки стояла, склавши руки на грудях, і чекала. Стеф справді крокував поряд із класним керівником і про щось розпитував, той відповідав, але видно було — без особливого захоплення. І зрозуміло: уїдливий Стеф кого завгодно міг дістати.
— Пане Штоц, — покликала Марта.
— Так, Баумгертнер?
— Я щодо батька. Він просив передати… сьогодні не вийде, але на днях він неодмінно до вас навідається.
Штоц недбало кивнув:
— Звісно, нехай заходить, коли йому буде зручно. Тільки, знаєш, краще не дуже затягувати. А зараз перепрошую, друзі, — на мене чекають.
Стеф похмуро поглянув йому вслід.
— І? — спитав Чепурун. — Як усе це розуміти, Штальбаум? Поки ми тут билися із єгерем…
— З котрим? — перебив його Стеф. — Он із тим?
Марта із Чепуруном обернулися.
Штоц якраз підійшов до «борсука» і, нахилившись, щось казав дбайливому батькові та доблесному вартовому порядку, панові Людвігу Бударі.
Чепурун присвиснув:
— Несподіваний хід. Марто, ти точно хочеш, щоб твій батько навідався до нього? В сенсі — до Штоца,
