Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій

Упевнитися, зізналася вона самій собі. Так, упевнитися.

Вона вже почала забувати маму. Пам’ятала улюблені фрази, жести, пам’ятала її — якою та була на світлинах, — але не як цілісну, живу, рідну людину.

І зараз дуже боялася того, що може побачити. Адже пам’ять інколи коїть із нами дивні штуки.

Раптом Марта всі ці роки обманювала саму себе? Раптом за ці п’ять років після смерті мами вона змусила себе уявити, вигадати її іншою? Несправжньою. Людяною.

Це, виявляється, так просто: створити ілюзію та повірити в неї. А потім старанно підживлювати образ того, що ніколи не існувало.

Вона заварила собі чай — і перш, ніж відкрити альбом, сиділа, втупившись у нікуди, пила, гризла печиво, намагалася підготуватися до того, що може побачити.

Зрештою, якщо всі навколо говорять про те, що за річкою живуть чудовиська… хіба можуть вони помилятися? А брехати… навіщо б усім одразу брехати, це ж повна маячня.

Нарешті вона сказала собі, що затягувати час — безглуздо. Давай, покінчимо із цим одним махом.

Марта акуратно протерла обкладинку альбома серветкою. Відкрила його, перегорнула.

Зітхнула голосно й протяжно.

Мама там була саме такою, якою Марта її пам’ятала. І бабуся.

Вони посміхалися в об’єктив. Катали маленьку Марту на гойдалці у дворі. Везли її в колясці по парку.

Без хвостів, без пазурів, без хутра на ногах.

І — звісно ж, звісно! — без собачих голів.

Частина друга

Дозорні

Розділ 6

На короткому повідці

У понеділок Марта прийшла до школи трошки раніше, не виспавшись, у поганому настрої. Напередодні, вже годині об одинадцятій вечора, вона готувалася до уроків Штоца й на думку їй спало кілька непоганих ідей, які хотілося обговорити із Чепуруном, — але той на дзвінки та смски не відповідав.

А тепер — прошу ласкаво — сиди у вестибюлі, чекай. Займається він, бачте, з ранку до ночі, з кімнати не виповзає навіть по вихідних. Це ок, це ми розуміємо. Та мобілу навіщо вимикати?!

Чергові дивилися на Марту якось дивно, і дехто з однокласників теж. Ну все, вирішила вона, Гюнтер таки запас учора в кав’яреньці. От блін.

Чутки такого штибу розходилися на раз-два, певно, хтось уже і в «Друзях» написав. Була там закрита група, яку кілька років тому створили Тамара і Дана, щоб обмінюватися інфою по домашці. Але, як воно й буває, про домашку там писали зрідка, переважно ж пліткували, вивішували демотиватори й іншу фігню. Марта тому рідко туди зазирала — а вчора варто було, мабуть. Хоч пошту за два дні перевірити могла б.

У вестибюлі тим часом дзвеніли мечі, свистіли ядра: пані Форніц, фізичка (за фахом) і керівниця гуртка самодіяльності (за покликанням), обурено атакувала пана Вакенродера. На своє щастя, пан Вакенродер був відсутній, тож вислуховувати претензії довелося панові Пансирю.

— Ах, люба моя, — казав він їй з поблажливою посмішкою, — навіщо ж ви всім так переймаєтеся. Ну влаштуєте репетицію іншим разом. Або в одному з класів, господи ти боже ж мій, я впевнений, якийсь із класів точно вільний: зсунете парти, чергові вам допоможуть…

— Ви не розумієте! — Пані Форніц стояла перед старим математиком, наче воїтелька Хільда Сухий Спис перед ордами варварів. І була такою ж непорушною. — Репетиція — по суті, та ж вистава. А у виставі немає малозначущих деталей, важливо все, буквально все. Не можна грати сцену зі стратою пророчиці Спакуни у «якомусь із класів»!

— Авжеж, — кивнув пан Пансир, — авжеж: сцена в цьому випадку була б кращим варіантом. Та ми не можемо відмінити уроки фізкультури, а спортзал, як вам напевно відомо, тимчасово замкнений. Пожежна інспекція, техніка безпеки… та що я вам пояснюю, самі ж знаєте…

— Це не привід ставитися до нашої вистави наче до забавки! Що за подвійні стандарти! Нас — на задвірки, але при цьому в актовій залі проводять фізкультуру, а їдальню здають в оренду якимсь ветеранам!.. А реквізит? Все самотужки, жодної допомоги! Скільки я просила пані Фліпчак виділити нам хоча б меч Зігварда? І що у відповідь? Абсурдні, нікчемні відмовки!

— Я б подивився, — наперед смакуючи, протяг упівголоса Стефан-Миколай. Він приземлився поряд на лавочці, позіхнув. — Тут головне не втрачати голови, якщо запросять на роль Спакуни. А ти чому так рано, Баумгертнер? Нечисте сумління, безсоння, оце от все?

— Іди в дупу, — беззлобно відповіла вона. — Не в курсі, що там із Чепуруном? Чому не відповідає на дзвінки?

— О, ти не знала? Ну, цей епос гідний пензля майстра, не мені паплюжити його банальним переказом. От з’явиться герой власною персоною, хай сповіщає.

Марта поглянула на Стефа уважніше:

— Якийсь ти бадьорий зранку.

— Щоденна зарядка, Баумгертнер, а також водні процедури і здоровий спосіб життя. Раджу, до речі. Корисніше, ніж сидіти в бібліотеках з ранку до ночі.

Останню фразу Стеф вимовив недбало, наче між іншим. Хтось би, може, й уваги на неї не звернув, та Марта надто давно його знала.

— А з цього місця — детальніше.

— Та поки що деталями ніхто похвалитися не може, радій. Але бабка Урсули начебто бачила тебе вчора із якимсь хлопцем. Як ви спершу — цитую: «Милувалися просто у залі, а потім пішли у підсобку».

Марта пхекнула, але відчувала: щоки палають.

— Урсула теж посміялася — в тому сенсі, що Баумгертнер у бібліотеку якщо й ходить, то виключно за знаннями. Та вона не бачила, як мило ти червонієш на самій лише згадці…

— А чого це ви тут порозсідалися? — навис над ними Чепурун. — До уроків — три хвилини.

— На тебе чекаємо, — гаркнула Марта. — Це що, нова мода? — Вона кивнула на темні окуляри, що закривали Чепурунові півобличчя. — Я гадала, «Битва за Конфетенбург» — історичний фільм, не шпигунський.

— Дуже дотепно, — буркнув Чепурун.

— Вона ще не знає, Бене.

— Та що, — вибухнула Марта, — що я не знаю?!

На них почали обертатися.

— «Битва за Конфетенбург» вдалася на славу, — таємничо прорік Стеф. І кивнув на Штоца, що якраз увійшов до вестибюлю. — Гадаю, нам час.

На уроці Марта намагалася з’ясувати щось у Ніки, але та тільки смикнула плечиком і шикнула, мовляв, цікаво, не заважай. Певно, образилася через суботу, хоча Марта її чесно попередила, що в кіно не потрапляє.

Ох, так, про дещо при цьому змовчала, але навряд чи Чепурун сильно налажав. Хоча, якщо згадати про його темні окуляри…

— Я, — говорив тим часом Штоц, — перепрошую за свою відсутність. Знаю, сьогодні мене знову мав би заміняти пан Вегнер, і не сумніваюся, що він чудово справлявся зі своєю роллю, однак — надалі в цьому не буде потреби. То що, в