Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій

Віктор, здається, теж пригадав той день у спортзалі — але його хвилювало інше.

— А шкода, що так нічого і не з’ясувалося щодо пакета, — зауважив він. — Там точно були уламки нижньої щелепи. Виходить, десь поряд — у сенсі, там, де її знайшли, — і череп має лежати. Його б мені точно вистачило з головою. — Він хмикнув, невесело всміхнувся: — Той іще каламбур, еге ж. Але уяви: я передивився всі знімки зі спортзалу, на жодному згортка в такому пакеті немає.

— Хтось стер? — обережно припустила Марта.

— Чергові знімали й одразу зливали в мережу, в групу, номери порядкові, пропусків не було. Пуста справа. От якби дізнатися точно, де її знайшли, цю щелепу… Часу обмаль, вже й тепер земля промерзла, але шанс — хоча б мізерний — лишається. Потім — усе, тему закрито до весни.

Він махнув рукою:

— А, що вже там, проїхали. Сьогоднішня зачіпка — це вже дуже круто. За кілька днів я укладу перелік найближчих сіл та прикину, може, на тижні сам кудись гайну. Нагадай, ти коли в Інкубаторі працюєш?

— Поки що по вівторках, четвергах та суботах. Але я не впевнена… Розумієш, Штоц повернувся, так… але журики сильно змінилися. Боюся, незабаром гурток закриється. Їм не до газет, не знаю чому. Тоді я буду зайнята тільки по вівторках.

— Але ж ти завдяки гурткам хоч трохи заробляла, а тепер… Слухай, — сказав Віктор, — я не знаю, наскільки це зручно… ти тільки правильно зрозумій, добре? — Він повертів чашку на блюдечку, підняв погляд на Марту. — Давай я платитиму тобі щомісячно за роботу з архівами? Не дуже багато, суто символічно, багато я не потягну — але… буде хоч якась підмога. Ти ж витрачаєш на мене вільний час, який могла… ну, на якусь би роботу влаштувалася, наприклад. І якщо батьки запитуватимуть… ну, щоб не думали різне… зайве…

Марта очам своїм не повірила: він почервонів від ніяковості!

— Ні, — сказала вона твердо. — Навіть не обговорюється. Я цим займаюся, тому що мені подобається твоя ідея. Ти робиш хорошу справу. І ніхто нічого зайвого не думатиме. Та навіть якщо — хай собі думають, це не їхня справа. А щодо грошей, — додала вона похапцем, — все вирішено, ну, в сенсі зі вступом. Тих, що є, вистачить. З головою вистачить!

Піду, вирішила вона. Якщо це лише питання гордості — то біс із нею, з гордістю. Однісінький раз сходити на завод, віднести документи, корона з мене не впаде. Віктор он більшим жертвує, причому кілька тижнів поспіль. Я ж бачу: хоч би що там він казав про дідусевий спадок, хай би як намагався тримати марку — костюми його тільки на перший погляд виглядають модно, а придивишся — тут потертість, там акуратно заштопаний шов…

Він знову дивився на Марту з дивним виразом обличчя. З подивом, і повагою, і ще з якимось почуттям, якому вона не могла — чи поки що не хотіла — дібрати назву.

— Ну… знаєш, я не міг не запропонувати, але — навіть радий, що ти відмовилася. Коли заходить мова про гроші, дружба рано чи пізно закінчується, а мені… я, знаєш, надто ціную її… себто — нашу дружбу.

І знову він почервонів, але погляду не відвів.

— Слухай, — додав тихо, — і ще одне. Там, у бібліотеці…

— Стоп, — сказала Марта. — Мені тут одна річ спала на думку.

Це було чистою правдою: таки спала. Проста і ясна: до розмов про те, що сталося (і чого не сталося) у фондах, вона не готова.

Треба було терміново міняти тему. І Марта ляпнула перше, про що згадала.

— Хаустхоффер.

Віктор здійняв брови і кліпнув, явно збитий з пантелику. Тоді вона пояснила:

— Постійно забуваю тебе спитати — ти ніколи не чув таке прізвище: пан Хаустхоффер?

Віктор дивився на неї, між бровами позначилася ледь помітна зморшка.

— Чув, — повільно вимовив він. — Звісно, чув. Але не чекав, що ти… Навіть не думав, що про нього знають у Нижньому Ортинську.

За вікном одна з компаній знялася з лавочки і рухалася вздовж алеї, якраз до їхньої кав’яреньки. В центрі крокував Гюнтер, щось казав, час від часу змахуючи рукою — наче був екзотичним кухарем, що от так, на ходу, рубав глибоководну, рідкісну рибину.

— Він приходив до Інкубатора, — сказала Марта. — Вчора. Шукав одного з журиків. Дивна людина. А ти звідки його знаєш?

Віктор знизав плечима:

— Він читав лекції — але це дивно, ще коли я у столиці… А чому ти раптом згадала?

— Мені, — обережно сказала Марта, — здалося, він теж цікавився кістками. Навіть не так — усім, що пов’язано з драконами. А твій Хаустхоффер?..

— Ну, не знаю… Гадаю, «мій», якби й переїхав зі столиці в таке задуп’я, як Ортинськ… тільки без образ!.. — (Марта відмахнулася: які образи, сама так вважаю). — Ну от, якби він приїхав сюди — то навряд чи через якогось хлопчиська. А через драконів — міг. Давай так: якщо побачиш його ще раз, зніми на мобільний. Подивимося, чи це він. А я сьогодні-завтра подивлюся в інтернеті, раптом щось про нього дізнаюся.

У Марти на кінчику язика вертілося кілька запитань, але вона раптом збагнула, що компанія з Гюнтером на чолі от-от опиниться навпроти вікон кав’яреньки. Їй, може, і байдуже — а от чи потрібно Віктору, щоб про них пліткували.

Словом, Марта вибачилася й відлучилася до вбиральні, — а коли вже виходила, отримала від Віктора смску: «Обережно, у нас тут позапланова дискусія:))).»

Вона визирнула з-за дверей — хлопці обступили Віктора і про щось сперечалися, точніше, — як зрозуміла Марта кілька хвилин по тому, — в чомусь намагалися його переконати. Конрад показував Віктору екран мобільного, Гюнтер зі старшим Кіриком кивали, розмахували руками. Марта наче нічого не сталося пройшла повз них, штовхнула вхідні двері, звернула у найближчу вуличку. Набрала: «Вирішила не втручатися. Впораєшся?»

Відповідь прийшла миттєво: «Легко! Ввечері зідзвонимося;). Вибач, що так вийшло, пізно помітив».

Сама дуринда, хмикнула вона. Бачила ж — і не попередила.

А може, й не хотіла попереджати? Раптом би Віктор знову спрямував бесіду до того, про що їй говорити поки не хотілося.

Вуличка виводила на площу Трьох Голів, Марта прикинула і вирішила, що звідти легше дійти до кінцевої сорок першої й одразу поїхати до себе, ніж ловити дванадцяту на проспекті — там ще спробуй упхайся.

Вона гадала, що поміст давно прибрали, — точніше, навіть не замислювалася про це. Оскільки — ну а ще які варіанти можливі, чесно?!

А він стояв, і клітка на ньому височіла, і в клітці досі сиділи в’язні,